1.
ДО НАШОЇ ЕРИ
Моє зеленаве осіннє обійстя
В погаслих шовковинах злої свиріпи.
Ми двоє зустрілись на звичному місці,
І листя в ногах шелестіло і липло.
Ми двоє в кущах, над жоржинами в відрах,
Під мокрим дощем цілувалися ласо.
Ми мліли і мокли й не чули, хто їде,
А потім, спинившись, натягує паса.
Була за грядками олійна картина:
Бабуся в кухвайці та й різала гичку,
Скуйовджений кіт їй застрибнув на спину –
Така вже дурна перелякана звичка!
А баба не чула і різала далі,
Так схожа на себе, сусідська і рідна.
Дивилися б довше, так мокрі сандалі,
І відра холодні, і довго не всидиш.
Тож ми і пішли по огуду додому.
Маненький садочок просушував лапи.
А тато носили корові солому.
А мама ловили долонями краплі.
2.
ПІСЛЯ НАШОЇ ЕРИ
Осінь. Я під хатою стою.
Вже тепер там скільки тої хати,
Дня того і кущика на чатах,
Що його вже ледве впізнаю.
Все зійшло у сутінки кудись.
Ось і зараз приступила пітьма,
Не страшна, передосіння, літня,
Та, що з нею був я молодий.
Відійшла та й стала оддалік,
У мені рідні вже не признала,
Ніби занавісила дзеркала,
Ніби все спинила на землі.
Стежку б килимами я послав,
Та вона в гостину не заходить,
Ледве йде за клунею, в городі,
По обніжку, впоперек тепла.
Я ж хотів їй біди розказать,
Впавши лобом в пелену цілющу.
І послухать дихання вмируще
З нею вдвох при темних образах.
Я б її, як рідну, обійняв,
Я б повідав безвідь і тривогу,
Щоб вона просила перед Богом
І простила з раннього рання.
А востаннє пахне кропива,
Тінь від хати манить як могила.
Я гукаю, та не мають сили
При такому місяці слова.
2005р.
нема слів...
ВідповістиВидалити