четвер, 3 листопада 2011 р.

Ожино, здрастуй! Де твоє насіння?


                                                Євгенії Найчук

Ожино, здрастуй! Де твоє насіння?
З яких полів твоя несита глиб
Випростується в мур, згусає в промінь,
Приборкує криваві змахи ліній,
І важко проростає із імли
Туманом річки, музикою втоми,
Сама собі ворожа й невагома?

Вітри студені віють за плечима,
Ламають пальці слуги молоді,
Поети-старці в пафосі похмільнім
Побожно підбирають тобі рими,
Шукають їх у небі й у воді,
Серед руїн, у склепах, на весіллях,
Бо скрізь є ти, і правда, й божевілля.

Вуста твої – то тиша і розлука,
З очей приходять дивні кольори.
Де засинають всі твої руїни?
І хто приходить цілувати руки,
Незайманий, із чорної гори?
Він потім довго ще збирає піну,
До крові розбиваючи коліна.

То хто ти й де? Я сам собі питання!
Я сир і вовна, сивий виноград,
Я за тобою виставляю коми…
Ожино, чуєш? – Скоро я розтану!
Але такою ж лишиться гора.
І ти повз крик мій, спрагу і судому
Про мене не повідаєш нікому.

2005р.

Немає коментарів:

Дописати коментар