Нехай стане цей
день осіннім, запахне горіхами,
я під грушею
ляжу, у полудень ляжу спать.
Я засну, ти
прочиниш хвіртку і так задихаєш,
аж візьметься
мороз на синіх моїх кропах.
Ти роздягнеш
мене, ти намалюєш долонями
наших пізніх
дітей, наші яблука на стерні...
Я розкинуся, я
розгойдаюся, розсупонюся,
розстелюся
навстрічу стрімнині і бистрині.
Ти котицею чорною
згорнешся попід грушею,
ти лошицею
стопчеш ріллі моїх рамен,
я вжахнуся, весь
ошелешений, весь оглушений,
коли місяць на
мене, неначе серпа здіймеш.
І знесилієш
раптом, на землю впадеш, розпечена...
довго гризтимуть
землю персти твої, мов хорти.
Ноги змерзнуть і
вже... уже тільки й залишиться вечора,
що твій одяг
зібрати й додому тебе відпустить,
де вечерю ще
звариш і нелюбу змиєш голову,
та й заснеш
поскоріше під боком його товстим.
А мені аж до
ранку стояти, як місяць, голому,
а мені аж до
ранку у вікна твої світить.
2010р.
Немає коментарів:
Дописати коментар