І
Правує нами непролазність мови.
Тремкі й ошатні в неї болота,
там кожен, хто до сонця повертав,
втрапляв у пітьму, ніби випадково.
Не випадок – позірна чистота
пронизана кривавими вузлами.
Всі, хто долав ті чагарі і злами,
уже навіки залишались там
своєю кров’ю, і вона текла,
труїла і будила темні вири,
і лиш по смерті наставала миром
між берегами пекла і тепла.
Не йди в її супокій вечоровий,
печери там безкраї – забриниш –
і голос твій із пазурів луни
ІІ
Правує нами темноводість мови.
Її одвічна мертва сліпота
не бачить шалу, що, мов дикий птах,
розвіяв крил освячені корогви.
Вона мовчить, вона не визнає
жаги і туги, віри і безтями,
і може тільки чулими перстами
торкнути серце сховане твоє.
Завмри й не дихай. Аж поки вона
тебе своїми пальцями впізнає.
Ким будеш у химернім її краї?
Добром чи злом? Ніхто цього не зна.
В її руках видючих станеш тим
чим є насправді суть твоя таємна:
якщо світило – то осяєш темінь,
коли ж бур’ян – на пустищі рости.
І пам’ятай – рука її вербова
в полову перетворить пустоцвіт.
Немало душ сконало в куряві,
коли сліпа виходила на лови.
ІІІ
Правує нами непомильність мови.
В її, сльозами зрошених, грунтах
усяке зілля часом пророста, -
не всяке залишається надовго.
Бо ліс її – не рукотворний сад,
де сто дерев однаково розквітли,
гойдається в її високім вітті
щораз інакша, не така краса.
Вона ж сама – не тихий садівник,
а дика жриця темрявого храму,
що люто викорчовує зубами
найперший пагін однаковини.
Її не руш – вона є вірна смерть,
із світочем і гострою косою
стоїть у пущі, посеред якої
колись і твій лежатиме скелет.
Вона – непоборимий завойовник,
сама в собі нездатна на слова,
лише твоєю піснею жива,
хмільна твоєю
зоряною кров’ю.2007р.
Немає коментарів:
Дописати коментар