четвер, 9 серпня 2012 р.

Сад божественних пісней



Я не прийду. Не руш мене!
Я зараз давній і непевний.
Мені випростується з вени
гілля божественних пісней.

Не клич! Не ремствуй! Не ходи!
Я мертвий. Я пішов тудою,
де білу тінь Сковороди
сто душ хитали над водою.

Вона пручалася, мов птах.
Вона скресала і не скресла,
аж поки на хмільних вітрах
її не розтерзали весни.

Се давній сад. Се сад новий!
Тут бути радісно і темно!
Тут виростають з кропиви
чи то могили, чи поеми.

Тут Бог, як дуб, на видноті –
у ніч беззахисну і глупу –
слова нечуті і не ті
роями випускає з дупел.

І замовкають голоси,
коли над садом, над вечірнім,
перисте хмар’я – сиве звір’я
іде з великої роси.

І я іду. Ні там, ні де –
аж поки схмарене, невірне
те сиве звір’я – біле пір’я
мені на аркуш опаде.

Немає коментарів:

Дописати коментар