Я не прийду. Не
руш мене!
Я зараз давній і
непевний.
Мені
випростується з вени
гілля
божественних пісней.
Не клич! Не
ремствуй! Не ходи!
Я мертвий. Я
пішов тудою,
де білу тінь
Сковороди
сто душ хитали
над водою.
Вона пручалася, мов
птах.
Вона скресала і
не скресла,
аж поки на хмільних вітрах
її не розтерзали весни.
Се давній сад. Се
сад новий!
Тут бути радісно
і темно!
Тут виростають з
кропиви
чи то могили, чи
поеми.
Тут Бог, як дуб,
на видноті –
у ніч беззахисну
і глупу –
слова нечуті і не
ті
роями випускає з
дупел.
І замовкають
голоси,
коли над садом,
над вечірнім,
перисте хмар’я –
сиве звір’я
іде з великої
роси.
І я іду. Ні там,
ні де –
аж поки схмарене,
невірне
те сиве звір’я –
біле пір’я
мені на аркуш
опаде.
Немає коментарів:
Дописати коментар