понеділок, 26 листопада 2012 р.

Параска, коровина мати

Тільки-но позамовкають брехливі сусідські собаки, а місяць викотиться з-за лелечого колеса, як великодня крашанка, у хатньому вікні спочатку блимне чадний каганець, потім заскрипить добротне ліжко завбільшки з Селевкову леваду, та ще й о чотирьох нікельованих кулях, і нарешті проз вікна небавом пропливе голова у високій зеленій хустці. То Параска встала до корови…
Чи листя пожовкло, чи вже й кора взялася глибокими борознами на старому, наче дерево, її тілі, чи, може, вже їй і не літати, і не кувати, і не стояти в лісі коло глибокої ями з повним ротом світла, та й слів не згадувати й не класти пружками ще нікому не казаних, все‘дно –корова опосіла її міцно, як опосідають музики недужу голову на весіллі. Ото виходить уранці, сідає на ослін доїти, а руки самі дзвенять, та так дзвенять, що сухі вільхи сік женуть, а з-під землі вилазять загублені бозна-де і бозна-ким іржаві серпи. 

Скільки живе Параска, скільки й думає про одне: щоб настала ніч, та така, щоб немов відром здоровим усіх накрила, і лягла б тоді вона на свою леваду коло печі, укрутилася б у червоне ватяне одіяло, заплющила очі, стулила голос, і спала б, спала, спала, аж поки й світу. Ще відколи з матір’ю до бурякових кагатів ходила по дванадцять копійок за трудодень, ще відколи батька коні побили і вмер, носить Параска в пазусі те солодке спання. А відтоді, як народила дитину в маю серед лугу та там і покинула, то вже тією думкою тільки й живе. Зло до землі гне, радість на Бога вказує, а вона – ні туди, ні сюди. Блискає тільки на всіх отими циганськими чорними очима та хустку на очі насуває і мовчить, що б не казали їй у спину.
По смерті материній пішла Параска за Грицька, ще й хустка на воротях не вицвіла. Плювалися люди, звичайно, і в сліди її вже вступати обминали, а однаково. Грицько той і слинявий, і вилицюватий, і ходив, як поранений, і око мав недобре. Як будували в Капсулів повітку на другу корову, а Грицько поздоровкався з робітниками, так Гнат Свиридонович зразу й шелеснув на землю з самого верху, та ще й на гвіздок ногою. Досі ногу тягає. Хіба мало горя цього? Ото люди й не кликали їх нікуди – ні на весілля, ні на нічки, ні не дай боже на хрестини. Хіба тільки як різоне мужик який ногу косою, або дітварина пальчика в січкарню встромить. Тоді йдуть. Одчиня молодиця ворота їхні, та оглядається назад, та дулю в кишені держить, стука в вікно причілкове, а сама очі хова.
-                    Ой прийдіть, Грегорій Остапович, бо Митя мій врізався дуже, так і цебенить з нього…
Грицько й нічого. Йде. Зайде на поріг, потупцюється трохи, вирлами страшними пороззирається довкола, та й назад. Нічого й не шепче, і не перехреститься навіть. Кров немов сама впиняється і Митя засинає, як убитий. Знали люди, що не од Бога та поміч. Знали, а йшли, бо що було робити. Віддячували йому, звичайно. Хто крашанок, хто сала, а хто й грошину ткне в кишеню. Грицько брав. Але, виходячи з двору, лишав ті подяки коло воріт. Грошину, було, ще й камінцем приважить, щоб не полетіла. Всім помагав. Тільки раз не поміг. Коли пішов Максимів Тимко, молодий ще зовсім хлопець, сосну пиляти, та на лося наткнувся. Були в нього рукавиці за пояс застромлені, так лось той як врізав його рогами в живіт, то ті рукавиці аж зі спини вилізли. Прийшов Грицько, подививсь на хлопця та й головою захитав – не поможу я тут, мовляв. І – з хати. А Варка Максимиха, мати себто, за ним, та аж у вулицю, біжить, матюкає та кляне, всі покражі, які в кого були ще двадцять год назад, згадує. Грицько терпів-терпів, а тоді повернувся та й під ноги їй плюнув. На третій день здохла в них корова, а через місяць і сам Максим умер. З тих пір і заказує Варка всім людям займати Грицька чи Параску, та й згадувати їх удень чи вночі заказує. 
Отак і жили вони, бездітні й увесь вік самі. Вони ні до кого і до них ніхто. Ото хіба приїздила з містечка якась племінниця. Рідко, може, раз на рік. Приїде, напхає повну машину гусей, качок та сиру, і назад. Параска її коло воріт і цілує, і плаче, і руками сплескує та дорогу їй хрестить. Закурить машина, курей порозганя, і нема знов нікого. Лелеки тільки клекотять на стовпі, на колесі. Ні в кого більш в усьому селі лелеки чогось не жили, а до Параски кожної весни летіли. Вона Грицька поїдом з’їдала, поки таки змусила те колесо до стовпа прикрутити після того, як хату перекрили. Так зате ж лелеки тепер – і літо висихає швидко, а літа ще швидше, як молоко на денці, а вони, мов щорік однакові, не старіють. Та ще собак був у них повен двір. Шанувала собак Параска. Де хто не викине цуценя яке запропаще в болото, вона мов чує. Прибіжить, в пелену його, додому однесе,в  кухвайку вкрутить, і дивись – через який тиждень у дворі ще одне щеня через голову перекидається, бавиться та радіє. А Параска – й собі.
Але найбільшою втіхою і розрадою Парасчиною була корова. Балакали мужики на пастівнику, що вона її пиріжками з капустою годує та обмиває серед двору в ночвах з милом пахучим, та розчісує півночі хвоста їй. Домаха, Дмитрового Василя теща, а моя дядина якось, випивши чарку, сказала:
-                    Щось із тією коровою не так. Хай мене Бог поб’є, коли збрешу.
І тієї ж ночі був мені сон. Мов іду я хтозна й куди селом, а туману кругом, як диму восени, і мов і не йду я, а щось мене веде – прямо до Парасчиного двору. Ніч весняна, погожа, зірок посіялось, як того піску, в осокорів листя чогось синє та запахуще. Тільки туману багато дуже. Та собаки заливаються на всю околицю. Аж підходжу я до двору їхнього, а хатні двері – скрип! А в дворі й туману зовсім немає, ясно, як удень. Виходить з хати Параска. Не зігнута й без ціпка, хоч уже й баба. Празникова така, у чисте вдягнута, вмита, а з-під зеленої хустки видніється рівний проділ чорного циганського волосся. Одчиняє Параска повітку, а звідти замість корови виходить дівчина, коси розплетені аж до колін дістають, і зовсім гола. Параска до неї приступає повагом, як у церкві, і цілує в обидві щоки. А дівчина кладе голову їй на плече, і сльозини, як роса по свіжому зрубу, котяться рясно по щоках. Отак стоять вони якусь хвилю, а повітря навколо дзвенить дротиною та аж колами розходиться. Ввижаються мені якісь червоні півні, і перший сніг, і поцілунки коштовні, як срібні ложки, наче чуються на щоках. Тим часом бере Параска гребеня і починає розчісувати дівчині волосся – обережно, пасемце за пасемцем, складає їй на голі груди, по яких наче мерехтять півпрозорі крильця бабок, і повені стає все більше, і Параска наче не тут, і дівчина не на землі ногами стоїть, і я вже хтозна-де, а серця мого в грудях мов і не було зроду. Миготить та мов аж потріскує те волосся, і таке воно важке, що й вітер весняний його не може здолати – дмухає, грається, а не зрушить. Нарешті Параска кладе гребеня собі в пазуху, а  натомість витягає разок добірного намиста і кладе дівчині на голі плечі, помалу розправляє його на грудях. Нарешті стає навпроти, милується, і невідомо звідки береться її голос.
Від лиха чорного,
від лиха босого,
дам ножа круглого,
дам ножа плоского.
Сіль тобі та причина,
сім болячок під очима.
Хто на мою дитину вовком гляне,
тому язик в роті колом стане.
По шкірі моїй холодними вогниками перебігає дріж, і здається, що моя рука вже в Парасчиній руці, що оце ж вона мене впіймала, а тепер затягне в погріб і виколе очі – одно ножем круглим, а друге ножем плоским, щоб знав, як піддивлятися на голу її дочку…
Але враз і мене, й Параску, й дівчину огортає повінь. Вона стрімко піднімається з болота і я мокрію спершу по коліна, тоді по пояс, по груди, і вже вода наливається мені в очі, що й бачити ніяк, і дихати ніяк. Я борсаюсь, мені до рота потрапляє зело і торішнє листя, а Параска вже сама стоїть на ганку і регочеться як сама сатана, бо повінь її чогось не дістає, лише по підошвах хлюпається. Я хочу просити в неї прощення і обіцяти, що поставлю свічки по всіх церквах за її здоров’я, але не можу – в горло вже набилося листя, і великі напівсонні слимаки там ворушаться, повзуть глибше і глибше…
Я прокидаюся в поту і з розкошланим волоссям, хапаюся, кричу. Тітка Домаха стоїть надо мною з паперовою іконою і кадить свічкою, щось шепоче.
- Та що ж воно таке з хлопцем робиться. Сіль тобі та причина!.. Сіль тобі та причина, гемонська душе, оце так сестру послав мені Бог.
Вранці я довго допитувався в Домахи про про те, що ж було зо мною вночі. Але вона тільки й сказала:
-                    Парубчак ти вже, ото тобі чортовиння й сниться. Робити треба, а не по вулицях тягатись.
Але ні про сіль, ні про причину, ні про сестру тітка мені не сказала. Губи стуляла, одверталася і заходжувалась обрізати в чавун свинячу картоплю, коли я знов напосідався на неї з розпитами. Я й підлещувався вже і обіцяв усю роботу робити сам, і навіть щодня хату замітати, як дівчина, і не їхати в Красногорівку вчитися на бухгалтера, а бути з нею до самої моєї смерті – все одно. 
-                    Нема в мене ніякої сестри! Я – сирота. Їдь куди хоч, хай тебе займа займе, або піди та спитайся в неї сам. Може, зурочить - та гавкатимеш усе життя, як собака.
До Параски я не пішов. Не сказала б та й у хату не пустила б. У той двір були вхожі тільки собаки, та ще малі діти – рано-вранці на Василя. Ні світ, ні зоря ставала Параска коло воріт і закликала хлоп’ят у хату посипати. Здебільшого од неї тікали. Тільки найсміливіші зважувалися зайти. Чого гріха таїти, посипав у неї і я. Вона пропускала мене перед себе, засвічувала в хатині світло і мовчки вказувала пальцем на покуття у великій хаті. Я заходив, проказував: „Сійся, родися, жито-пшениця…”, брав з кишені потроху зерна і кидав на образи. Параска сердилась на таку чемність:
-                    Сип! Сип багатенько, не жалій! Хіба тобі шкода, шоб у баби здоров’я було!?
І я вже сипав як слід. Обдаровувала Параска посипальників дуже щедро – давала завжди аж цілу десятку. При пенсії сімдесят п’ять карбованців. А коли ми виходили з хати, баба по-змовницьки мені підморгувала і косила оком у бік повітки:
- Ану, ану, і туди кинь, дитино, ану кинь. Хай і коровка моя не хворіє.
Я кидав повну жменю зерна на зачинені двері. Параска дивилась на мене і якось дивно осміхалася. І саме в цей час моя хлоп’яча сміливість мені зраджувала. Я зривався з місця і лопотів по глибокому снігу так, що п’яти мало вух не діставали. А коли я вдома показував червону пахучу десятку Домасі, вона хрестилася і зітхала. Решту грошей Домаха в мене завжди віднімала, а до Парасчиних десяток навіть ніколи не торкалася.
Уже більше дванадцяти років немає на світі моєї тітки Домахи. Уже, мабуть, і для мене вона нагріла місце там, де спочиває мало не все село – між колючою акацією і високими липами, у яких є щось, на думку селян, божественне. Зовсім недавно, розчищаючи садок од листя та старої цегли, я наткнувся на крихітний горбик землі, коло якого лежав уже зотлілий і надламаний сосновий хрестичок. Я не став його чіпати. Хай лежить. Хтозна чий він, а хай лежить. Видно, так хотіла моя добра Домаха. Не можна сперечатися з мертвими. 
А Параска досі жива. Корови, щоправда, в неї вже немає. Казав Василь, що з’їла на лузі павука вдень, а ввечері сільський колій Петро її дорізав. Казав Василь, що Параска й з хати не виходила, і вікна позатуляла. І м’ясо наказала забрати все й роздати людям чи самому їсти, їй байдуже. 
Так хочеться мені написати, що лишила Параска собі коров’яче серце і закопала його опівночі на городі, а на ранок виросла там яблуня, і родила вона золоті молодильні яблука. Але ні. Нічого такого не було. Колій Петро м’ясо забрав, шкіру продав, калюжу крові чоботами затер. І все.
Частенько бачив я Параску, коли йшла вона до фельдшерки з затиснутими в кулаці ліками, спираючись на корчуватого ціпка. Здоровкалася, але мов не до мене, а в землю. Плюшка на ній ще післявоєнна, хустка вовняна, валянки. А як голову підніме та подивиться, то якось зовсім байдуже, навіть не жалісно. І в очах уже немає отого сатанячого блиску. Отак і помре колись. Приїде ота загребуща її племінниця на машині, продасть хату разом з усім бабиним гамузом, і тільки закурить за нею пилюга. І буде вже хата – не хата, а дача, або й сарай для граблів та сап, з павуками і шашелем. Стоятиме гола, бездушна. Зовсім бездушна. Хата ніколи не звикне бути без хазяїна, помалу мокрітиме, осипатиметься, поки й зовсім завалиться, ляже грудьми в ту саму землю, з якої колись і піднялася...
Але то таке. Хата ще жива, бо жива хазяйка. Поле грядку, гомонить до собак, варить борщ на газовій плиті. І лелеки клекочуть так само. Тільки на порожній повітці висить здоровенний замок. Тільки місяць випливає з-за колеса сумний і ущербний, як скльована крашанка.


Немає коментарів:

Дописати коментар