понеділок, 31 березня 2014 р.

Розсипані світлини (із щоденника спогадів)



Яйце (вступ)
Пам'ять - це не думки, не слова, які дружно беруться за руки і розмірено йдуть у речення. Пам'ять - це здебільшого скалки, обривки, уламки. Частково засвічені шматки фотоплівки. Піщинки. Білий шум. Подряпина на воротах. Коров'ячий ріг на лутці. Мороз на шкірі. Яма, в яку хочеться засвітити ліхтариком. Але це тільки твоя особиста яма. Тільки ти направду здатен побачити, що в ній. Ота миттєвість, отой раптовий виплеск у темряві, більше нікому не дасться так боляче, так однозначно. Бо що б то, здавалося, таке - спогад про те, як ти колись знічев'я спалив гусяче яйце на піску? Років у три. Ти спершу порвав дідову книжку, чиркав сірниками по сторінках, тоді почав підкладати гілочок, соломи. Нарешті зверху поклав яйце. Воно там поволі чорніло з боків. Зверху стояло гаряче літнє сонце. Навколо все було червоним і вітряним. Ти сидів навпочіпки і паличкою потихеньку совав те яйце в багатті. А воно мовчало і чорніло. Ти не знав, не розумів, що то було не яйце, а твоє найперше відчуження світу, який раптово став ворожим і загрозливим. То була твоя перша темна пляма на тілі. До тієї плями ще не скоро додадуться зморшки - спершу мімічні, а потім вікові, темні кола під очима від неспання, жовті сліди між вказівним та середнім пальцем від цигарки, сиві волосини. Ти ще про це не знаєш. Але яйце вже горить, і за декілька митей, уже за мить воно лусне. Ти нікому-нікому в своєму житті не розкажеш ні де ти взяв те яйце, ні що було там, усередині. Але ж апарат усе одно зрадницьки клацнув саме тоді, коли ти палив яйце, коли вперше відчужував од себе лагідний картатий світ.

середу, 26 березня 2014 р.

Акація

Вмочила цвіт акація при ночі
у чорну плав, у великодню плав.
Її торкнули співи парубочі,
найперший схлип дівоцького тепла
гілки обрамив, сяянням оббризкав,
не погасив, а тільки обірвав.
А за рікою перебите військо
неначе в ями, падало в слова,
що ними я тримав, але не втримав.
Що ними знав я, та хіба я знав...

Лечу, як попіл, мислями нагими
у чорну плав, неподоланну плав.

понеділок, 24 березня 2014 р.

* * * *

весна гукнула чорну челядь
від поля вітру і сохи
радіти що з її постелі
вечірні виросли мохи

веліла ще молитись Богу
й дивитися крізь дим і сад
як рясно вкрилася дорога
сріблистим диханням хлоп'ят

понеділок, 17 березня 2014 р.

Притча про правду

Колись дуже-дуже давно в одному далекому селі жила велика родина. Чоловік, жінка, двоє дорослих синів з дружинами й малими дітьми, та стара баба, чоловікова мати. Жили вони добре й мирно, у злагоді, хоч подеколи й сиділи голодні, якщо випадав неврожайний рік. Аж поки одного року не настав у тім краю насправді великий страшний голод. Люди мерли, як мухи, ходили злі та роздратовані.

Як на біду, в жінки хтось украв коштовну прикрасу - золотий ланцюг, батькове благословення. І користі було небагато з того ланцюга в глухому землеробському селі, але жінку взяла злість, і опосіла так міцно, що годі було домочадцям у хаті вдержатись. Лютувала вона, лаялася та допитувала всіх по десять разів на день, хто ж то взяв її скарб, а дізнатись ніяк не могла. І стала вона зганяти злість на старій немічній свекрусі, узявши чогось у голову, що вона і є крадійка. Настало в хаті пекло. Що не день, то лайка та прокльони. Жінка лається, свекруха смерті просить, діти голодні ревуть, невістки сльози втирають, а чоловіки й собі сидять похнюплені та безсилі.