Ліля і Гюля

У радянські часи було заведено обмінюватися адресами. Зустрілися десь – приміром, на відпочинку, поговорили на тему яблунь, що родять як несамовиті, на тему кролів породи сірий велетень або полтавське срібло, принагідно згадали знайомих у царині діставання дефіцитних ліків – от уже й привід записати адресу. У таких випадках моя баба Ольга діставала з торби засмальцьованого блокнота, списаного вздовж, упоперек і навперехрест рецептами консервування груш із виноградом, важливими датами – коли підсипали квочку або спарували корову, і виводила координати нових знайомих.

Того дня ми довго шукали в Одесі готель. Був дощ, бо був жовтень або й листопад. З моря тягло холодом. Адміністраторки одноманітно повідомляли нам через скло, що місць немає й не буде ніколи, що тут усе для командировочних, що мало лі кому збреде в голову валандатися знічев’я, що зачиніть двері, бо взагалі-то тут протяги. Баба зітхала, махала рукою й виходила, за нею – я, а за мною – Ліля й Гюля, дві азербайджанки, які теж приїхали лікуватися в інститут імені Філатова й теж шукали ночівлі. У комунікацію з адміністраторками вони здебільшого не вступали. Стояли за моєю бабою, визирали з-за її плеча. Ліля часто кивала, підтверджувала бабині слова, а Гюля стояла мовчки. Лілі було років щось під шістдесят. Широка сукня, красиве хвилясте сиве пасмо з-під шалика, який прикривав усю голову й перехрещувався на грудях – це мені нагадувало плакат «Родина-мать зовет!» Гюля – молода, струнка й сором’язлива. Вона обережно переступала на високих підборах мозаїчною підлогою, та ще іноді мимохідь поправляла на собі спідницю-олівець.

Баба Охрім

Баба Охрім любила вудити рибу на міленькому – забреде було по коліна, сукню квітчасту підсмикає й нанизує хлібні кульки на гачок та язика аж прикусює від захвату. Баба Охрім любила сидіти на пеньку, по-чоловічому широко розставивши ноги, ладнати собі самокрутки. Баба Охрім матюкалася натхненно, поетично, до самозабуття. Зачувши її довершені багатоповерхові конструкції, я роззявляв рота і стояв у священній німоті декілька хвилин; запас лайки в баби Охріма закінчувався не швидко, вона на ходу вигадувала все нові й нові карколомні поєднання, та так, що довколишні дядьки – од водовоза Грицька до агронома Петра Кириловича – німіли, горбилися й утікали геть. Якщо дурне фермівське теля застрягало в непролазному багні, Охрім підходила, брала його під пахву й несла до річки – і полоскала там, тримаючи за загривок, як звичайні баби полощуть білизну.

Березень, Господи, квітень...

Гуляти я хочу, гуляти, чули? Ішов зі школи – шапку в Псьол викинув, нащо вона мені? На ту зиму якось уже буде. І листя палять, листя. Повигрібали, поскладали коло воріт, підпалили, стоять і дивляться. Я зі школи йшов – теж дивився. Зайшов у хату, сів, скинув зимові черевики, під канапу запхнув, кросівки знайшов, вони трохи тверді, місяців чотири їх не взували. Гуляти. Їсти. Гуляти.

Учора ми з Олегом ходили за щукою. Вона йшла протокою, красиво розсікаючи воду, зеленкувата голова була майже на поверхні. А ми – за нею. Олег тихо-тихо ступав із острогою напоготові, наче Посейдон у шкіряній куртці. Іноді Олег присідав навпочіпки, прикладав пальця до губ:

– Тихо. Чув, шакал? Тихо…

Опівнічний гість

Солена риба пахла так гостро, що їй, закутаній до самого підборіддя в грубу ряднину, з добре збитою подушкою під потилицею, заснути було ніяк. Страви давно вже стояли на столі, прикриті, а знадвору долинав голосний дитячий лемент – так, мов якась мала дівчинка чи то бавиться з псом, чи втікає од нього. Ногам було тепло, голові м’яко, повіки самі собою склеплялися, їх не тривожила свічка, залишена коло вечері – щоб як зайде в хату, об віщось не спіткнувся, не зачепив чогось, не звалив, не вдарився б. Ото зайде – і її збудить, скаже «та ти тут наготувала на десять косарів, ану злазь, та повечеряєм». Або нічого не скаже, а тільки подивиться. Він так же ж дивиться… І вона злізе вниз, притьма виплутавшись із шмаття, роздмухає вогонь у челюстях, щось пересуне, щось переставить, аби йому було зручніше сидіти. Дрімота з неї злетить, натомість обізветься вечірній голод і легкий дріж. Він гепне кожухом об піл, обтрусить шапку, сяде скидати чоботи й розмотувати онучі, весь гладенький, свіжий, мов кіт, на якому шерсть ще не встигла поблякнути і скуйовдитися від хатнього тепла, трохи чужий кіт, що поки тільки роззирається на все та обнюхує. А тоді повагом підніметься, майже діставши маківкою сволока, і піде до столу, а там уже всього багато накладено та наставлено, і все доладне, зугарне, не тільки їсти добре, а й дивитися гарне. І риба солена, наловлена ним з ополонки, пахне та блищить.

Прийдете четвертого січня

Залишався останній іспит у сесії. Історія України. Сказати б – та що складного? Де там…

На консультації викладачка Алла Миколаївна цілком однозначно, хоч і доброзичливо попередила:

– Я впевнена, що складуть не всі. Переживати не треба. Хто не складе з першого разу – складатиме другий раз письмово. І третій раз – у присутності комісії. Якщо хтось не складе втретє, що ж… доведеться нам із вами попрощатися.

Люблю тебе в пальтах

Прокинувся о 7:28. До потяга лишалося ще півтори години. Надворі коїлося страшне – огидна мряка, якийсь напівдощ, напівсніг. Пив каву й думав, чи треба брати парасольку. Я її точно забуду в потязі. Увесь час думатиму не про те, що мені сьогодні ввечері в Києві модерувати феміністок, а про парасольку, щоб не забути. Пішов без парасольки. Виявилося, що страшно тільки з вікна. За п’ять хвилин, поки дійшов до вокзалу, трохи намокла шапка.

У плацкарті

Потяг № 264 уже подали, але до відправки лишалося ще майже 20 хвилин. Дівчина в ажурному береті кусала морозиво, а куснувши, дивилася, скільки лишилося ще. Дві чи три жирні краплі впали на перон. Двоє чоловіків нервово затягувалися цигарками й роззиралися, не знаючи, куди б викинути недопалки. У сусідній восьмий вагон вантажили окремо жовту картату коляску, окремо немовля, окремо кілька чемоданів. Провідниця сканувала електронні квитки й запрошувала жестом заходити. Із гучномовця долинав жіночий голос. Він детально розповідав про колії, номери потягів, час, уважність, обережність і якісь залишені речі. У роті од нього лишався металевий присмак.

Найперше вересня у світі

Уже ждали-ждали – весь день, із самого рання. Пожитки мої нехитрі в торбу зібрали, банку молока обідішнього – туди ж. Дивитися на торбу тоскно. Бродити по двору, виходити на город – ще гірше. Картопля то вже викопана, цибуля вибрана, зате ж кріп – це горе якесь, а не рослина. У червні він який був? Зелений, дрібненький, пахнув радісно, баба його на вареники кришила. А тепер? Жовтий і мов аж руки ламає, осипається.

Прабаба з самого ранку заводила:

– Ти ж дивись, як схочеться тобі на вроці… то ти ж не терпи! А піднімай руку й кажи вчителші – чи можна в отхоже?

Дядько додає:

– Ну шо, матрос? Кончилась твоя слобода! Тепер як запряжуть тебе – і вйо! На десять год. Геть… Як згадаю, так волос диба, їй бо!

Діда Грицька поховають завтра

– Умер Грицько! – сказав дід, скидаючи картуза й не знаючи куди б його покласти. Сказав і обвів поглядом Сашка й бабу – от, мовляв, яку важливу новину я приніс, я – перший, від мене ви обоє взнали, що Грицька нема вже.

– Та шо ти… – недовірливо глянула на нього баба й одразу ж дрібно захрестилася, – Царство Небесне, вічний покой…

Сашко промовчав. Неначе йому було й шкода діда Грицька, але ж усі вже давно знали, що він скоро вмре. З самісінької зими лежав у хаті, як колода, тільки одна рука рухалася. І баба Галька, і тітка Вірка, і Янка коло нього впадали, їсти носили, прибирали, вмивали його й навіть голили. Останні дні швидка до них їздила по двічі. І на вигоні стали балакати, що вже ось-ось. Так і вийшло.

Вечірні грузді

Я ніколи не любив цього лісу, він був якийсь не мій. Сосновий – зовсім інша річ. Він сухий і пахне глицею. А цей – якоюсь вогкою сирістю. Та це й не ліс, а так, посадка. Улітку тут улаштовують ярмарок – будують сцену, привозять динаміки й мікрофони. На сцену повагом виходять самодіяльні колективи району – співати. Той спів легко підхоплює швидка псільська вода й несе хтозна куди. А довкола, з яток, улаштованих нашвидкуруч, торгують усілякими ковбасами, лимонадом, тістечками «корзинка» та «грибочок», смажать шашлики. Наприкінці навіть розігрують лотерею. Я власними очима бачив, як одна тітка виграла банку меду, а друга – живого гусака. Вони обережно спускалися сходами зі сцени, несучи поперед себе ті скарби. Гусак голосно гелготав і намагався вщипнути свою нову власницю, а вона спритно прибирала руку й усміхалася навсібіч здоровими золотими зубами. Краще б узяла та перекусила ними гусакові шию – він би не мучився, а люди б надовго запам’ятали. Але ні. Поперла в машину, біля якої вже чекав чоловік у сірому картузі, такий же щасливий, і, мабуть, із такими самими зубами. Неприємні, словом, були ці ярмарки. Тут завжди все горлало, відкорковувало пиво й пахло потом і біляшами. Цей запах не вивітрювався звідси ніколи.

Постукати чотири рази

Ти не психопат, ти невротик.

У дитинстві, у садочку дівчинка тобі збрехала, що в зеленій цибулині можна їсти тільки зелені пірця, а білий низ – не можна, бо вмреш. Вмреш. Ти закляк із ложкою й почав панічно згадувати, ковтав чи не ковтав. Не міг згадати. Здавалося, що ти таки кусав, таки кусав те біле й отруйне, кусав і ковтав. Назавжди.

З тобою не можна було жартувати. Ти боявся, що вмреш. У шість років уперше потрапив на похорон. Ховали сусідську бабу Уляну. Висохлу й покірну, як пучок полину. Товаришки підходили до труни, стукали вказівними пальцями по блакитних ромбиках, якими вона була оббита, і приказували: "Улянко, Улянко..." Ти теж підійшов, постукав і сказав до неї "Улянко..." Ти перестав боятися мертвих, але стукати не розучився. Коли тобі ставало тривожно, ти стукав. Чотири рази. По чомусь твердому. Чотири рази. Коли надто тривожно – двічі по чотири. І заново. Ти досі стукаєш. Але ти розумієш, що це, власне, нічого не дає. Просто, постукавши, ти на кілька хвилин заспокоюєшся. Ти не психопат. Ти знаєш, де закінчується реальність і починається кошмар. 

Вовка в зимовому лісі

Досі пам’ятаю його трохи розтягнутий турецький светрик і зачіску, яку наша вчителька називала "учнівською" й вимагала від усіх хлопців негайно постригтися так само. Окрім зачіски, у вчителів, здається, більше не було причин ставити Вовку за приклад. Учився він посередньо, як тоді казали – "їздив на трійках". Якимись добрими результатами Вовка міг похвалитися хіба ще в дні збирання металолому. Його батько – здоровенний волохатий чолов’яга, схожий на єті – працював на тракторній бригаді й часто виручав наш клас здоровенними колесами, поламаними боронами та іншим сільськогосподарським реманентом, який вийшов з ужитку і благополучно гнив на неозорих ланах батьківщини. Вовка своїм внеском у суспільно важливі справи аж ніяк не пишався. Він узагалі мало чим пишався й мало чим цікавився. На його обличчі майже весь час був вираз якоїсь похмурої відчуженості від колективних справ. Навіть за партою він сидів сам. Кілька разів учителька все ж підсаджувала до нього певну зразкову дівчинку, щоб та позитивно вплинула на Вовку, але це завжди кінчалося одним і тим самим – Вовка показував їй такі чудеса соціопатії й мізантропії, кладучи посередині парти кордон у вигляді пенала, відвертаючись і всіма силами ігноруючи слабкі спроби привити йому почуття колективу, що дівчинка, не витримавши й тижня, без дозволу вчительки пересідала деінде. А Вовка, як і раніше, всі уроки пролежував головою на парті, тільки подеколи знехотя випливаючи зі своєї байдужої ліні, зі своєї недосяжної печалі...

Що це за квіти

Торішня Одеса не забудеться. Усе колись забудеться – все, до цурки, до гнотика, до клаптика, до краплинки, а торішня Одеса – ні. До того ж, Одеса не архітектурна, Одеса не історична, не колоритна, не солона й не морська, бо таку її я вже знав колись, у часи, які тепер видаються зовсім чужими часами. Море, пляж і вулиці теж перейдуть у ті чужі часи, стануть набутком тривкої непам’яті, незрушної водяної гладі, що поглине колись і мене, і нас, і вас, і всіх, і все. Десь залишаться тільки окремі порвані фрагменти, яскраві плями, чіткі силуети, нервові пересмики, клубки в горлі, скабки під шкірою –вони стривожать уже й не мене, і не нас, і не вас, а когось, хто здригнеться від скрипу, ставши голою п’ятою на паркет, а відчинивши холодильник, розмотавши целофан, спітнілий усередині від перепаду температур, дістане помідор, а ще козячий сир, а ще болгарський перець, а ще мідії, наловлені колись мною (мною!) в бірюзовому муарі, між ніздрюватих каменів і до всього байдужих медуз...

Троячка

Моя баба Ольга мала дуже щедру й широку душу. Особливо, якщо це стосувалося сторонніх. Тут уже, аби ніхто раптом не запідозрив її в жадібності, вона могла зняти й останню сорочку, і з хати винести все – на першу ж вимогу. Ця її риса не дуже полюбилася прабабі. І якщо раптом у дворі з’являлися якісь бабині подруги або колишні колеги, прабаба ставала на уявних чатах і в сто очей пантрувала, аби невістка часом не віддала заразом усього добра, що є в дворі.

Найбільшим попитом користувалося молоко та інша продукція коров’ячого походження – різні там роблені та збирані сметани, сир, масло, сироватка, кисляк тощо. Попитом молочні продукти користувалися найбільше в трьох бабиних подруг. Забачивши в дворі одну з них, прабаба вже починала не на жарт тривожитися.

Гостя

Вона приходить увечері, уже майже вночі, саме перед тим, як я прокидаюся від короткого спання, перед тим, як я знову не спатиму до ранку. Вона – не для того, аби про щось запитувати, та й у роті сухо, і в голові скловата, важка, з незручними жмутами, волога, підвальна скловата. Устати б – та хай і не встати, а хоч би поставити ноги на підлогу, підсліпувато мружачись на світло – намацати цигарку внизу, і попільничку, і запальничку, і пляшку з жовтуватою нікотиновою водою. У роті сухо, як і завжди, коли засинаєш на заході сонця, покидаючи все незроблене, недороблене й непочате на чужому вже березі, де вдень ще було життя, а ось тепер ти його видихав, вижив, використав, і туди вже немає чого повертатися. Так сухо в роті, що найкраще б заритися в подушку знову, і прагнути, прагнути, прагнути ввібрати назад неслухняні струмені сну, які в мене ніколи не бувають рівні, а тільки рвучкі, поривчасті, нестійкі, тьмяні, з просвітами, з тривогою й частими прокиданнями, з вовтузінням, перевертанням і постійною безглуздою зміною пози. Подушка зім’ята й огидна, у роті сухо, у голові скловата, а на підлозі риплять її кроки – і їх одразу ж перехоплюють порожні пляшки під столом, вони стоять так густо й незручно, що кожен крок по старих хрущовських дошках пробуджує в них тривожну незатишну трель. 

Вітні Х’юстон

Ми з Катькою плуганимося по гриби. Я дуже цьому радію, бо Катька цілий місяць аж до сьогоднішнього дня не розмовляла зі мною.

Коли Катька говорить оце своє страшне "Я з тобою не балакаю", у мене зразу трусяться жижки (хоч я й не знаю де вони є), шкірою йде морозець, а в обличчя б’є гарячий вітер. Якщо Катька каже, що не балакає, то так воно й буде. Причому, тут ідеться не про якесь умовне загальне небажання спілкуватися на відверті теми, ідеться про повний, тотальний, нищівний ігнор. Катька, коли не балакає, робить вигляд, що мене тупо немає. Іноді мені навіть здавалося, що вона от зараз пройде крізь мене, мов крізь пусте місце.

Останнього разу Катька не балакала зі мною через те, що я, купаючись, жбурляв мулякою в Олега – ми так дурачилися – а потрапив прямо Катьці в лице. "Прямо в морду", – сказав Олег і заржав. Я теж заржав, бо муляка на обличчі робила Катьку схожою на якусь дику потвору. Катька спершу теж хотіла заржати, уже й губи підготувала, але раптом передумала й сказала оте страшне "Я з тобою не балакаю". Я, звісно, хотів усе виправити, хоч і розумів безнадійність свого заміру. Я говорив до неї. Намагався смішити. Перепиняв дорогу. Благав. Клянчив. Молив. Не помагало. Я знав, що не поможе. Катька тягла по піску своє мокре парео, у руці тримала босоніжки, у другій – заколку. Коли вона вже завернула до свого завулка, я пішов назад до річки. Спершу хотів топитися, але поки дійшов, передумав. Ліг біля свого улюбленого гнилого човна, застромив голову в торішнє листя й милувався небом, що потроху вечоріло. Дома дід назвав мене "чортовим підкаблучником", розказав про все прабабі, а та страшним шепотом попросила: "Як я вмру, а він надума її брать, Мишко, не допусти!"

Сміттєвоз

Він приїжджає рівно о двадцятій нуль нуль. Треба брати чорне відро, повне сміття, мчати з четвертого поверху на перший, оббігати будинок і висипати все з відра, доки він не поїхав. Після того, як висиплеш сміття, треба вимити відро біля колонки, а спершу вистояти чергу. Тьотя Вєра з третього поверху в червоному байковому халаті миє відро пучком споришу. Тітка з кооперативного будинку просто споліскує. Дядя Вася в тільняшці і з якорем на плечі присідає біля колонки навпочіпки, смердить самогонкою, п'є воду, хлюпає нею на тіток – заграє. Долоні в нього зашкарублі, під нігтями – чорно. Відходить, хитаючись. Тітки стулюють вуста ниткою, співчувають його жінці, косяться на їхні вікна.

Я пропускаю в черзі всіх – і тих, хто стояв попереду, і тих, хто далеко позаду. Соціум нашого двору не бере мене до уваги, я й не сперечаюся, аби тільки ні з ким не розмовляти зайвий раз. Коли я теж присідаю навпочіпки помити відро, мене відсторонює тітка з рушником на голові: "Підождеш!" Підожду. Відсуваюся, жду. Вода з-під її рук ляпає мені на кросівки. Лоб у тітки місцями мідний – волосся фарбувала... Перед тим, як натиснути важіль колонки, озираюся, чи не треба ще кого пропустити.

Мамині іменини

Підготовка починається тижнів за два.

– Завтра будем робить генеральну уборку. Я викидатиму все, шо погано лежатиме! Імєйте це в віду обоє! У підвал ви сходите мінімум мільйон раз!

Справа в тому, що на іменини запрошена її начальниця Тимофіївна. Якщо вірити маминим розповідям, Тимофіївна це щось середнє між Бріджит Бардо за красою й вишуканістю – та Маргарет Тетчер за розумом і діловими якостями.

Оселедці в магазині вибираються з такою ретельністю, мов мама намірилася вчепити їх собі на шию й вуха, як гарнітур від картьє, а не просто поставити на стіл гостям. Численні пакунки з немислимими копченими ароматами, згорточки, пакети зносяться в хату й розпихаються куди слід.

– Як тіки мені... хоч пальцем... я не знаю шо вам зроблю! Обом! Почули?!

Меню складається якраз два тижні.

– Люба, ну які там катлєти?! Ну це ж не в колгоспі тобі! – гнівається мама на подругу, пускаючи в телефонну трубку дим од десятої за двадцять хвилин цигарки, – Пальчики зроблю. Тіки не з салом! То ти зробиш собі з салом, як на пенсію виходитимеш! А я – з сиром. Да, з твердим, вже ж не з таким, як на вареники. Олів'є? Олів'є робитиму. Ну, ти права, не очінь орігінально, ну в нас тут не Ріга... Не Ріга, кажу, в нас – де я продуктів наберу. Шо?! Люба, йди ти з своїми карасями знаєш куди, це тобі не поминки!

Випускниця

Вона щодня приходить до моєї тітки. Чудернацьки вбрана, у білих чобітках і яскраво червоній шапці, обмотана шаликом зі стряпами, вона минає споруду туберкульозного диспансеру, киває головою до будки з охоронцем, кидає недопалок у бік гаражного кооперативу й невпевнено, через силу йде до нас. На порозі крамнички вона дістає з сумки носовичка і старанно обтирає взуття, хоч надворі ще зовсім сухо. Прокашлявшись, вона каже:

– Добрий день, Наталя Сергіївна!

У тюрму

Ми з сестрою не послухалися мами й пішли на Базилевську гору. Це далеко – спершу пройти всі Підварки, потім через болітце, потім лугом, і аж тоді буде гора. Постійно їздять вантажівки. Приватний сектор. Спека. Кози. Улітку в селищі нудно. Ми спершу пішли до Ірки. Вони з сестрою показували моди – обгорталися тюлем, накручували його на голову й запихали в шорти:
– Поїдем отак жить у Київ, навчимось курить і будем ходить на каблуках.