вівторок, 13 грудня 2011 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Романс про іспанську жандармерію.

Хуану Герреро. Генеральному консулу Поезії.
В них коні, як негідь, чорні,
підкови чорніші ночі.
Патьоки чорнила й воску
на їхніх плащах блискочуть.
Тужавий свинцевий череп
сльозами не розіллється.
І холодом тисне тишу
лакована шкіра серця.
Ідуть, мовчазні й горбаті,
і падають їм у ноги
колючий вологий острах,
солона німа тривога.
Прямують, куди їм треба,
а в головах їхніх плине
небавний зловісний шепіт
оманливих карабінів.

О вічне циганське місто!
Знамен празникова пишність!
Жовтіє гарбуз і місяць,
та грає вино із вишень.
О вічне циганське місто,
і досі ще серце палять
твої цинамонні вежі
і мускусне запечалля.

Коли тут ходила нічка
і поночі поночіла,
таємні цигани в кузнях
кували сонця і стріли.
Поранений кінь сахався,
просився у кожні двері,
та півні скляні співали
по Херес-де-ля-Фронтера.
Оголював хижий вітер
своє очманіле тіло
у ніч, переніч, сріблоніч,
що поночі споночіла.

Розсипали кастаньєти
Іосиф і Пріснодіва,
шукають тепер циганів,
бо очі у них щасливі.
Марія, мов алькальдеса,
у шатах пливе, імлиста,
прозори фольгою сяють,
мигдалем тече намисто.
Ворушить руками Йосиф
на грудях, побіля серця.
За ними йде Педро Домек
і троє султанів перських.
З екстазу лелечих зойків
вимарює пісню місяць.
Знамена і тьмяні лампи
у темнім повітрі висять.
Танечниці у дзеркалах
шукають розталі стегна.
По Херес-де-ля-Фронтера –
примари, вода і негідь.

О вічне циганське місто!
Знамен празникові барви!
Згаси своє жовте світло:
все ближче хода жандармів.
О вічне циганське місто,
у тугу навіки вросле!
Лежиш вдалині без моря
і гребеня у волоссі.

По двоє проходять мовком
в святкове твоє безстрашшя.
Безсмертників гострий шурхіт
наводнює патронташі.
По двоє заходять тихо,
по двоє повітря мулять.
Зірки за наказом їхнім –
то тільки застиглі кулі.

І поки безстрашне місто
незлічені двері множить,
зловісних жандармів сорок
розвалюють огорожі.
Годинники зупинились,
коньяк у пляшках високих
опав на тераси листям,
щоб їм не упасти в око.
Здіймались розпачні крики,
на флюгер лягали вітром.
І падали втяті бризи
під чорні тяжкі копита.

По темних німих кварталах
старезні біжать циганки:
на поводі – сплячі коні,
на спині – монети в дзбанку.
Таж вулицями угору
проходять плащі ворожі.
У їхніх слідах двояться
пажерні удари ножиць.

При брамі, при Віфлеємській,
цигани сумні і мляві.
А Йосиф стікає кров’ю,
вгортає померлу в саван.
Багнети уперті й гострі
у ночі звучать неспинно.
Марія дітей лікує –
дає їм зіркову слину.
Ідуть та й ідуть жандарми,
свій шлях у пожежах топлять,
аби молода і гола
уява згоріла в попіл.
Тендітна Роса Камборйо
голосить і світом нудить,
а поряд лежать на таці
відтяті у неї груди.
Дівчата тікають притьма,
сахаючись кіс, мов диму,
на спини їм дише вітер
квітками пороховими.
Коли всі покрівлі міста
упали землі на груди,
зоря похилила плечі
в камінну свою остуду.

О вічне циганське місто!
У морок ідуть жандарми,
лишивши тебе конати
в обіймах оцих пожарів.
О вічне циганське місто!
Нехай же тебе шукають
у мевах мого обличчя,
між місяцем і пісками.
_________________________
Текст оригіналу:

суботу, 10 грудня 2011 р.

Гімн до Арея

N.N.

Ярий снагою Арею, мечів і нестям стерноправцю,
снажний невтишений боже злотих колісниць, що без жалю
трощать маслаччя й ножами вгрузають у мязи розкриті;
правий керманичу серця, позлітками грізно гримлячий
латних своїх обладунків; тіло твоє ворохобне
волоттю зел мідяних проростає із воїнів мертвих,
стегна твої, мов литаври, що міддю сяйнистою дзвонять,
тлумлять і нівечать недругів ребра хупаві; коли ти
кидаєш згорда на камінь накидку пурпурну, і в море
по ратоборствах кривавих заходиш омитись, то води
миттю скипають прокльонами, сажею й крівю гаряче;
серцем палкий щитоносцю, звитягою сонцекорінний,
огнище в серці ожиле, чаде мій поперекгорлий,
дужий щитом у десниці, від поту зрадецького красний,
хижі гарчать чорнороті хорти твої й ласі шуліки,
хочуть упитись тремкими нуртищами крові, аж поки
страх перегірклий не виллєш ти сам  у вуста свої ласозолоті. 

2011.

вівторок, 29 листопада 2011 р.

ЯРИНІ БРИЛИНСЬКІЙ

Прилинь, Брилинко, та й брини,
гойдай між пальцями дрімоту,
постань, мов злива серед нив,
гірка, свобідна і суботня.
Брини, Брилинонько, течи
річками пізніх чорнобривців,
піском розвіяних мачин
не зупинись!
О не торкніться
до тих торочок-світлячків,
вечірніх соняшних розтоків,
стрічок, мережок, гапличків,
що мій обмарнували спокій.
Дзвени та грай, як водограй,
у ранніх виріях бджолиних…
Серпнева золота пора…
Мойого літа серцевина…


2011.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Краєвид

Вечір молився і мерз
в одязі літнім.

Там, за холодним вікном,

знічені діти
бачать, як птахом стає
дерево світле.

Вечір натомлений ліг

серцем на ріки.
Світить червоно на дах
яблуко дике.


________________________

Текст оригіналу:

PAISAJE

A Rita, Concha,

Pepe y Carmencica

La tarde equivocada

se vistió de frío.
Detrás de los cristales,
turbios, todos los niños,
ven convertirse en pájaros
un árbol amarillo.
La tarde está tendida
a lo largo del río.
Y un rubor de manzana
tiembla en los tejadillos.

неділю, 27 листопада 2011 р.

Соледад



О Соледад журо моя кому ти нащо віддалася
біда зубами б’є біда вином і м’ясом поміж ясен
закласти серце мов коня за опір твій за силу кінну
узяти віжки й загнуздать тебе поміж свої коліна
спалити сад зрубати сад чужі цілунки по оливах
зголити стратити скричать і молитвами й безголівям
тебе зложити під собов як здобич коло ніг зложити
і жити там і жити мов тяжкий покіс на полі житнім
неперебутньо мов груддя стояти у тобі по груди
згрубити збрую до кори душею впитися до знуди
то загнуздать то роздягти щоб гола гола до судоми
золою золотом світи мені мені і більш нікому
відколи світу й доколи мене допоки і не довше
я сам скошу тебе скошу до бризків крові з-під холоші
моя неволе молода росо гірка з тужавих стебел
моїми тусками пуста моєю радістю жеребна
О Соледад журо маро остюччя слів стається хлібом
і поміж ребрами світи пливуть небавно наче риби

2011.

ГОЛОСІННЯ НАД АМАРГО


о Амарго о мій Амарго задихання моє імлисте
затихання моє над містом розливання моє під мостом
вороний мій останній шостий коню мій з порожнин гітарних
верболистий гіркий і хмарний
                         
у таверні в присілку біднім
ці жінки ці прокляті злидні ці жінки об отруйній крові
на відтятих твоїх головах цідять пісню мою на ганок
лущать пісню мою на ганок о Амарго немов квасолю
пазуристі жаскі і голі жил твоїх натягають линви
що мене задушить повинні

смерть заходить і смерть виходить
твоє серце тече по сходах серце зюшене бурштинове
о лимонна моя любове о бентего моя незгасна
о зміє до голубки ласа  пазуриста тигрина душе
най тепер і мене задушать зложать навхрест мої дороги
анідлячого анідлякого

о Амарго о мій Амарго полудення моє шовкове
зупини загати цю мову оповий мої стегна мідні
вітром півночі морем півдня поламай мої чорні віти
хай не квітнуть нехай не світять 

2011р.

суботу, 26 листопада 2011 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Невірна дружина



Лідії Кабрері та її дівчинці-негритяночці
До річки посеред ночі
повів я чужу дружину,
бо думав – вона невинна…

Безмісячна ніч Сант-Яго
упала в тривожну радість.
Услід ліхтарям погаслим
заблисли вогні цикадні.
На розі останніх вулиць
я їй до грудей прилинув,
і миттю вони розкрились
гілками блідих жасминів.
Крохмаль ворухких мережив
то ніжив мене, то жалив –
так плачуть шовки на вітрі,
понівечені ножами.
А крони скидали світло –
дерева ставали більші.
Далекий собачий обрій
зубами вгризався в тишу.

Нічний супокій ожини
не зрушивши жодним звуком,
ми попід кущем кошлатим
лягли на м’яку грязюку.
Я скинув хустину з шиї,
вона – всі шовки і ситці,
я – револьвер з кобурою,
вона – всі свої спідниці.
Ні нарди, ані перлини
не мають такої шкіри.
Аж місяць дивився з неба –
то заздрив, а то не вірив.
О як вислизали стегна,
мов риби прудкі у воду:
то кутали серце в світло,
то кидали в лютий холод.
Найкращим у світі шляхом
несла мене на свободу
моя золота лошиця,
що сідел не знала зроду.

Назавжди в мені лишиться
зізнання її несите,
бо справжньому чоловіку
негоже таким хвалитись.
Брудну від моїх цілунків,
заніс її в річку мовчки.
Гойдалися шпаги лілій –
недремна сторожа ночі.
Я гідно себе поводив,
бо предки мої – з циганів.
Я скриньку подарував їй,
і вже не схотів кохання.
Я вже не схотів кохання,
і ніч ту забув помалу…
Бо, кажучи, що невинна,
вона чоловіка мала.


___________________

Текст оригіналу:

пʼятницю, 25 листопада 2011 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Циганка-черниця

Присвячується Хосе Морено Вілла
Мовчання вапна і миртів,
та мальви зі сну червоні.
Гаптує черниця ревно
зірки золотих левконій.
Там семеро дивних птахів
хитають лампаду тьмяну.
А церква бурчить, неначе
ведмідь цирковий в кайданах.
Граційно стібки кладуться,
і голка між пальців світить.
Їй хочеться вишивати
ще досі незнані квіти!
Щоб сонях – немов не сонях!
Магнолія – світлом повна!
Щоб місяць завмер шафраном
на білім сукні покрову!
П’ятьма голосами з кухні
озвалися їй грейпфрути,
неначе п’ять ран Христових –
дворів Альмерійських смуток.
Два вершники запізнілі
промчали у ніч із ночі.
Копит здаленілий цокіт
стривожив на ній сорочку.
Аж очі стверділи в камінь,
на гору й на хмару спершись.
Аж серце її схмеліло,
цукрове циганське серце!
Аж наче сонця й рівнини
схопились на рівні ноги!
Бурхливі річки повстали
з фантазії і тривоги!
Вона ж до канви схилилась…
Цідилось крізь гратки світло –
в останні вечірні шахи
замислено грало з вітром.


__________________________

Текст оригіналу:

четвер, 24 листопада 2011 р.

Пісні


ТЕОРІЇ

ПІСНЯ СІМОХ ДІВЧАТ
(Теорія райдуги)
Співають семеро
дівчат.

(Аркою в небі –
сонячна втома.)

Душа – сімома голосами
сімох дівчат.

(Повітря біле.
Птахи зникомі.)

Вмирають семеро
дівчат.

(А чом не девять?
Не двадцять чому?)

Ріка несе їх.
Не видно нікому.

СХЕМАТИЧНИЙ НОКТЮРН
Коліно, змія, тростина.
Трунок, сліди і тіні.
Вітер, земля, самотина.
(До місяця сходи плинуть).

ПІСНЯ ШКОЛЯРА
Субота.
Двері в сад.

Неділя
сіра.
Сіра.

Субота.
Арок синь
простора.

Неділя.
Межі
берегів і моря.

Субота.
Кострубатий
колос.

Неділя.
(Любов стернею коле.)

*
Стати світлом пісня хотіла.
Нитки із фосфору, нитки із місяця
у пітьмі її прошили.
Пісня не знає, чого хотіла.
Дзеркалами ходить
у залі опаловій.
Саму себе повсякчас знаходить
і повертає...

КАРУСЕЛЬ
Хосе Бергаміну
Котяться на колесах
пишні святкові дні.
На каруселі – вгору.
На каруселі – вниз.

Синій Великдень.
Біла Різдвяна Ніч.

Будні скидають шкіру,
змії неначе.
Тільки свята для цього
надто ледачі.

Як матері, неквапом,
ідуть у ніч.
Вечір несе за ними
хвости рясні.

Синій Великдень.
Біла Різдвяна ніч.

Вчеплена до зірниці,
мчить карусель,
ніби тюльпан розквітлий
п’ятьох земель.

На кониках, що до неба
пантерами скачуть,
діти куштують місяць,
черешню наче.

Лютуй, лютуй, Марко Поло!
На колесі, в вишині,
діти химери бачать,
невидні очам земним.

Синій Великдень.
Біла Різдвяна Ніч.

ТЕРЕЗИ
Ніч непорушна звіку.
День неминуче плинний.

Ніч – об високій смерті.
День – об крилі єдинім.

Ніч дзеркала рівняє.
День під вітрами гине.

ПІСНЯ З РУХОМ
Вчора.

(Зірки,
мов хвилі.)

Завтра.

(Зірки вже
білі.)

Сьогодні.

(Жадаю квітку,
приспану туманом.)

Вчора.

(Зорі
полумяні.)

Завтра.

(Зірки вже
карі.)

Це серце! Боже!
Вибухає жаром!

Учора.

(Память зір
і ночі.)

Завтра.

(Зірки стулили очі.)

Сьогодні.

(Завтра!)

О, чи здолають море
хисткі мої човни?
Мости твої, Сьогодні,
над шляхом водяним!

ПРИКАЗКА
Березень так
спішить.

І січень минає високо.

Він бо мандрує з місяцем.

А березень, він же – мить.

Січень –
утіха очам старим.

Березень –
рук молодих порив.

ФРИЗ
Густаво Дюрану
ЗЕМЛЯ:
Дівчата-бризи
довгими шлейфами зблисли.

Хлопці-вітри
стрибають на місяці.

МИСЛИВЕЦЬ
Високі сосни!
Чотири голубки летять у вітрі!

Чотири голубки
летять і вертають,
чотири поранені тіні
ховають.

Доземні сосни!
Чотири голубки землею вкриті!

КАЗКА
Однороги й циклопи.
Золоторогі,
зеленоокі.
На крутосхилах,
де товпляться брили,
чисте срібливо творять.
Довкола ж – ні скла, ні моря.
Циклопи і однороги.
Одна зіниця,
одна спромога.
Хто не боїться рогів тяжких?
Хто повстане супроти них?
Сховай свою вроду,
природо!

СЕРПЕНЬ
Серпню,
а хто ти?
Брослива? Цукор?
Чи сонце вечірнє,
мов зливок плода?

Посмішку в листі
хова кукурудза.
Посмішка в неї
гаряча й тверда.

Серпень.
А діти смагляву скибку
і ситий місяць
їдять.

АРЛЕКІН
Груди, мов сонце, червоні.
Груди, як місяць, блакитні.

Тіло напів коралове,
наполовину – срібне.

ТРИ ДЕРЕВА ЗРУБАЛИ
Ернесто Альфтеру
Їх троє було.
(День сокири приніс.)
Їх двоє було. (Срібні крила – увись.)
Лишився один.
Не лишилось нікого.
(Оголене плесо води.)




НОКТЮРНИ З ВІКНА

І.
Ходить місяць верхом.
Низом ходить вітер.

(Я довгастим зором
до небес пришитий.)

То під вітром місяць,
то понад водою.

(Зором недалечим
при землі давно я.)

Проз дівочі крики
легко я піднісся
з місяця водойми
на небесний місяць.

ІІ.
А ніч простягає руки.
У скло пястуками кресне.

В наруччях води дзвінкої
її загорілі плесна.

Річиця душі моєї
на склі танцювала синьо.

Поранені миті крівю
сочилися крізь годинник.

ІІІ.
Я головою – з вікон.
Там хочуть мене вбити.
Ножа над головою
мені заносить вітер.

Я легко і смиренно
зложив йому на плаху
всі помисли незрячі,
всі пристрасті прочахлі.

Цитриновим настоєм
пахтіла мить несита.
Та в пелюстки жалоби
помалу вигас вітер.

ІV.
Вмерла сьогодні рано
дівчина-водяниця,
ай, на землі безплідній
солодко їй лежиться.

Рибка снує над нею,
колами щось ворожить.
Вітер гукає „доню!”,
а пробудить не може.

В косу її ослаблу
зела вплелися хитрі.
Сірі соски, мов жаби,
жаско тремтять на вітрі.

О, Богоматір моря!
Жалуй своє спасіння
дівчині, розпростертій
у яблуневій тіні.

Довбанки гарбузові
їй подарую скоро.
Плаває хай бездумно
ай, по солонім морю!


ПІСНІ ДЛЯ ДІТЕЙ
Прекрасній дівчинці Коломбі Морлі Вікуньї, померлій 8 серпня 1928 року.

КИТАЙСЬКА ПІСНЯ В ЄВРОПІ
Моїй хрещениці Ізабель Кларі

Дівчина з віялом
вийшла на міст.
З віяла в річку
впав падолист.

Хлопці у фраках
дивились згори
на ніжки, що йдуть
по мосту без перил.

Дівчина з віяла
в долі проха
суконь мережаних
і жениха.

Хлопці жонаті
на дзвінкоголосих,
станом тоненьких
і золотокосих.

Розлився цвіркун
піснями пісенними.

Дівчина йде
та й іде по зеленому.

Співає цвіркун
поміж листя в саду.

Хлопці у фраках
на північ ідуть.


СЕВІЛЬСЬКА ПІСЕНЬКА
Соліті Салінас

В гаї помаранчевім
сонця ледве-ледь.
Вилетіли бджоли
по квітковий мед.

Де він, де він, мед?

Він у синій квітці –
квітці Ізабель.
Пахне медом, пахне
плетиво стебель.

Хтось залишив мавру
стільчик золотий
А його дружині –
крісло з конфеті.

В гаї помаранчевім
сонця вже аж ген!..


МОРСЬКА МУШЛЯ
Натальї Хіменес

Мушлю морську принесли мені.

Море співає
і тихне у ній.
Серце моє
в того моря на дні –
з рибками срібними
у глибині.

Мушлю морську принесли мені.


І ЯЩУР ЗАПЛАКАВ ГІРКО
Мадемуазель Тересіті Гільєн
що грала на фортепіано під ці рядки

І ящур заплакав гірко,
і ящірка безутішна.

Заплакані, зодягнули
біленькі свої манишки.

Ай горе, навік згубили
свою золоту обручку!

Обручку свою свинцеву,
що їм прикрашала ручки.

Велике безлюдне небо
крутило крутьоло птаства.

А сонце – керманич круглий –
вдягнуло жилет атласний.

І ящірка постаріла,
і ящір зігнувся наче.

Ай як же вони ридають!
Ай, ай, як невтішно плачуть!

ПРОСПІВАНА ПІСНЯ
У сірому
птах Грифон
сірий був, як сама сіризна.
Дівчинка Кікірікі
білість губила
і форму.

Щоб увійти в сіризну,
я зафарбувався в сіре.
Як же засяяв я
у сірім!

КРАЄВИД
Ріті, Кончі, Пепе і Карменсіті

Вечір молився і мерз
в одязі літнім.

Там, за холодним вікном,
знічені діти
бачать, як птахом стає
дерево світле.

Вечір натомлений ліг
серцем на ріки.
Світить червоно на дах
яблуко дике.

ДУРНА ПІСНЯ
Мамо,
я хочу бути хлопчиком срібним.

Синку,
замерзнеш, срібло, воно мяке.

Мамо,
я хочу бути воді подібним.

Синку,
замерзнеш, тіло води тонке.

Мамо,
мене на подушці вишити можна?

Зараз,
синочку, вона ще порожня…


АНДАЛУЗЬКІ ПІСНІ
Мігелю Пісарро

ПІСНЯ ВЕРШНИКА
(1860)
Ген розбійник-місяць
чорним чубом блиснув,
заострожив пісню.

Коню ж ти мій, коню,
що ж мовчить твій вершник з ружею на скроні?

Ай, остроги мідні.
Молодий розбійник
загубив повіддя.

Коню ж ти мій бистрий,
чом жасмином пахне зловороже вістря?

Ген розбійник-місяць
пагорбам і долам
закривавив чола.

Коню ж ти мій, коню,
що ж мовчить твій вершник з ружею на скроні?

Грізна і сувора,
чорна ніч у небо
застромила зорі.

Коню ж ти мій бистрий,
чом жасмином пахне зловороже вістря?

Ген розбійник-місяць
голосом і рогом
над багаттям висить.

Коню ж ти мій, коню,
що ж мовчить твій вершник з ружею на скроні?

АДЕЛІНА НА ПРОГУЛЯНЦІ
Немає в морі помаранчів,
нема любові у Севільї.
Сховай мене під парасолю
від розпашілого світила.

Лице моє позеленіє,
мов сік із лайма і лимона,
твої слова, неначе рибки,
снують навколо і не тонуть.

Немає в морі помаранчів.
Ай, любове.
Нема любові у Севільї.

( - ОЖИНО, ОЖИНО…)
- Ожино, ожино, бліда, попеляста,
дай мені жменьку ягід, будь ласка.

- Кров, колючки і кора зашкарубла.
Я так полюблю, якщо ти полюбиш.

- З тіней зелених ягоду синю
мені на язик поклади, ожино.

- Я б тебе, я б тебе вік обіймала
в пітьмі своїх колючок привялих…

- Ожино, ожино, куди ти? Куди ти?
- Шукати любов. Ти не вмієш любити.

(ПІШЛА МОЯ МИЛА ДО МОРЯ)
Пішла моя мила до моря
жорству рахувати і хвилі,
й зустріла дорогою раптом
ріку, що вертала в Севілью.

Поміж олеандрів і дзвонів
хиталося пятеро суден,
вода струменіла на веслах,
вітрила розправили груди.

І хто ж то дивився на вежу,
уквітчану вежу Севільї?
А пять золотих голосочків,
мов персні, на воду світили.

Ріку перескочило небо,
притьма в шелюги покотилось.
Повітря смеркало, смеркало.
Пять перснів світили, світили.

ВЕЧІР
(Чи опустила
моя Люсія
ноги в ручай?)

Три височенні тополі.
Зірка на видноколі.

Тиша, ляклива, над річкою ціджена,
жабами, жабами тиша поїдена! –
Схожа та тиша на сукна, розписані
зелами й місяцем, зелами й місяцем.

Дерево мертве,
засохле, оголене,
колами в воду
розходилось, колами.

А я все сидів над озерними гладями.
Думав собі про смаглявку з Гранади.


ПІСНЯ ВЕРШНИКА
Кордова.
Самотня й далека.

Чорний кінь і повний місяць,
ще й оливок повна торба.
Знаю всі шляхи й стежини,
все одно – не втраплю в Кордову.

По рівнині, разом з вітром,
місяць ярий, коник чорний.
Смерть мені у вічі дивиться,
смерть пильнує браму Кордови.

Ай, яка дорога довга!
Ай, ти конику хоробрий!
Хто ж та смерть, що їй так хочеться,
не впустити нас у Кордову!

Кордова.
Самотня й далека.


ЦЕ ПРАВДА
Кохати, як я кохаю,
це трудно, о як це трудно.
                 
Болить мені гай і вітер,
сомбреро
і серце в грудях.

Купіте прошу, купіте
цю стрічку з нічного туску,
печалі моєї нитку –
на хустку, на білу хустку.

Кохати, як я кохаю,
це трудно, о як це трудно.

ДЕРЕВО, ДЕРЕВО
Дерево, дерево,
сухе і зелене.

В гаю маслини збирала
дівчина в скромній одежі.
Стану тонкого торкнувся
вітер далекої вежі.
Гнали коней андалузьких
четверо вершників славних
у сорочках лазурових
і сорочках зеленавих.
„В Кордову, нумо, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Троє струнких торелільйо
коней спинили гарячих.
Шпаги аж міняться сріблом,
одіж горить помаранчем.
„Нумо в Севілью, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Щойно лиш вечір накинув
шати бузкові на гори,
красень примчав їй із ночі
місячні мирти прозорі.
„Нумо в Гранаду, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Досі шукає маслини
дівчина та серед листу.
Вітер поклав їй на плечі
руки свої попелисті.

Дерево, дерево,
сухе і зелене.

КРАСЕНЮ
Красеню, красеню,
знаєш ти сам:
в домі твоєму кадять фіміам.

Ти не приходь, не вертайся, не муч.
Двері свої замикаю на ключ.

Ключик тоненький, срібний, коштовний.
Ключик мій висить на стрічці шовковій.

Декілька слів залишилось на ній:
„Вже моє серце в далечині”.

До мене на вулицю вже не ходи ти.
Вітер хай буде там, вітер і вітер.

Красеню, красеню,
знаєш ти сам:
в домі твоєму кадять фіміам.


ТРИ ПОРТРЕТИ З ТІННЮ

1.
ВЕРЛЕН
Пісня,
якої вже не співатиму,
спить на моїх вустах.
Пісня,
якої вже не співатиму.

Над жимолостю світляк
зіркою сходить.
Та місяць клює
променем воду.

Снилась мені тихо і матово
пісня,
якої вже не співатиму.

Пісня, повна вуст,
хвиль і буруння,

пісня, там де час
в тінях і вогнях.

Спів живих зірок
про безсмертя дня.

ВАКХ
Гомін незайманий, гомін зелений.
Тягнеться смоква руками до мене.

Тінь її, наче пантера у листі,
ревно полює на вірші тінисті.

Місяць рахує собак паперових,
зіб’ється з ліку – і знову, і знову.

І вчора, і завтра, і чорне, й зелене,
і кола лаврові навколо мене.

Хто ж то полюбить тебе, моя мила?
Чим же ти серце моє підмінила?

З жаху нічного, з пітьми і безтями
тягнеться смоква до мене руками.

2.
ХУАН РАМОН ХІМЕНЕС

В білості, у білизні
сіль, тубероза і сніг
сни загубили свої.

Білість летить і летить
на килими з німоти
і голубиних пір’їн.

Сон незворушно-сліпий
тугу свою кам’яну
тремко несе в глибину.

В білості, у білизні
широко небо розтяв
ранами чистих уяв.

В білості, у білизні
сіль, тубероза і сніг…

ВЕНЕРА

Такою тебе побачив

Ти мертвим квітом квітла,
спливала покрізь вітер
в просторій мушлі ліжка
прогалинами світла.

Ти світ оцей лишила,
де іриси і тіні
у дзеркалах стемнілих
двояться безупинно.

Ти мертвим квітом квітла,
крізь серце і волосся,
крізь пінні укривала
любов перепливала.

3.
ДЕБЮССІ
Тінь моя проходить мовчки,
мовчки по канаві чорній.

Із моєї тіні жаби,
жаби вибирають зорі.

Тінь дає моєму тілу,
тілу спокою і втоми.

Тінь мовчить і тінь проходить,
ходить комаром бузковим.

Цвіркуни позолотили
комишиння зеленаве.

Із грудей постало світло
відображенням канави.

НАРЦИС
- Хлопче, упадеш і втонеш!
Віднесе за течією!..

- Річкою пливе троянда,
річка – в пелюстках у неї!

- Подивись мерщій на птаха!
Жовтий птах посеред ночі!..

- Очі я впустив у воду…
- Відійди од краю, хлопче!

- Наче сам я в тій троянді…
Хлопчика відносять хвилі.

Він пощез. Усе збагнулось...
Тільки висловить несила.


ІРЕНІ ГАРСІА
У гаї
чорні тополі танцюють
і співають.
Аж деревце,
те, з чотирма листками,
в танець пішло так само.

Скоро впадуть
дощі і сніги, Ірено!
Танцюй же, танцюй,
поки все зелене.

Усе ще зелене, зелене.
І я потанцюю з тобою, Ірено.

Ай як вода спливає!
Ай моє серце крає!

У гаї
чорні тополі танцюють
і співають.
Аж деревце,
те, з чотирма листками,
в танець пішло так само.



НА ВУШКО ДІВЧИНІ
Я не хотів
з тобою говорити.

Я бачив у твоїх очах
два божевільних деревця.

Сміх, золото і вітер.

Заворушились віти.

Я не хотів
з тобою говорити.

ПРОСТУВАЛИ ЛЮДИ
Простували люди
в осінь звільна.

Завертали люди
в зілля, зілля.
У руках – гітари,
в оберемку – півні.
Люди йшли до царства
сонного насіння.
Річка снила, снила.
А з фонтана – бризки.
Серце моє, серце,
вистрибни!

Завертали люди
в зілля, зілля.

А за ними – осінь
звільна, звільна –
з вижовклими зорями,
і птахами хворими,
і тугими хвилями.
Груди – накрохмалені,
голова – нахилена.
Та замовкни ж, серце!
Затужавій воском!

Простували люди,
а за ними – осінь.
 

вівторок, 22 листопада 2011 р.

Листопад

Повірте в чари осені, повірте!
Це далебі востаннє, це востаннє!
Три осені зійшлись під чорним вітром.
Три осені за чорним вітром тануть.


Впустіте в хату листопад із листям,
впустіте повінь ранніх мандаринів.
Не ждіть, не знайте – в серці стане місця
для трьох дівчат, трьох осеней, що ринуть


через мовчання кленове альтове,
через гудіння втомлене антенне.
Словам ще буде холодно у мові,
а віршам буде холодно у венах.


Не ждіть цього! Не виглядайте, вірте
трьом осеням, трьом розпашілим птицям.
Вони й мені співали біля хвіртки,
вони й мене сторочили по нитці…


Вони мене не холодом лякали,
вони казали серце – то стодола.
Тепла туди уміститься немало,
тепла на ціле облетіле поле.


Вони співали. Холод їх теребив.
Вони співали гірко й неспочинно:
Не відпускайте душу тонкостеблу!
Не відпускайте душу-намистину!

середу, 9 листопада 2011 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Танець.

Танцює, танцює Кармен
на вулиці у Севільї.
Очей діаманти чорні,
розсипані коси білі.

Дівчата,

завісьте вікна!

Жовтіє змія волосся,

і чує у танці Кармен
давно вже затихлі кроки
забутих її коханих.

Дівчата,

завісьте вікна!

В глибинах порожніх вулиць,

в глибинах, із ночі тканих,
серця андалузькі нишком
визбирують давні рани.

Дівчата,

завісьте вікна!

_____________________________

Текст оригіналу:

неділю, 6 листопада 2011 р.

а смерть водила напувати коней

                                  Ловила Смерть у річці пічкуру...
                                  Ірина Гей

а смерть водила напувати коней
з косою проз любисток і полин
у біле вбрана взута в постоли
хустина прана рукави червоні
і коні мов попереду ішли
й немов позаду простували коні

на кладці привітала пастушка
йому надвечір дихалось привільно
йому у грудях марилось весілля
сорочка молодої ворухка
і дух стодоли і безмірна сила
а смерть його торкнула за рукав
а смерть у воду сонце покотила

а двоє коней бігли до води
а смерть на коней з берега дивилась
буцався чорний реготався білий
і розігнавши сутінки руді
журився Бог над чорним вододілом
одна зоря в руках його тремтіла
тремтіла друга в нього в бороді

а смерть лиш оскирнулась та й пішла
додолу вістрям косу нахилила
і вже заледве стримуючи плач
малий ангелик у сорочці білій
в село погнав корів осиротілих
поніс у торбі батіжок і брилик
прозорі пера гублячи з крила

2011р.

Шось про мистецтво й піар


Мав сьогодні кілька розмов з різними людьми. Мені закидають (і не тільки сьогодні, а часто), що я себе ніяк не піарю, що це дуже потрібна справа, що без цього ніяк у сучасному світі і т.д. Стейнбек якось сказав "писатель должен писать", та я й не дуже собі уявляю, як я оце поїду шкірити зуби на презентаціях. Я не розумію - навіщо. Навіщо я на презентаціях? От такий у мене аж дитячий подив. завжди думав, що за автора найкраще говорять твори, а не сам автор. А всі ці презентації, рекреації, інсталяції потрібні лише як форма зайнятості їх організаторів - ледве оперених Авторів і Критиків, які всерйоз думають, що вони не тільки роблять українську сучасну літературу, а ще й здатні рухати нею, спрямовувати її в потрібному руслі. Відголоски цього рухання іноді читаю в перед- і післямовах до збірок різних авторів - часто пишуть так поблажливо і самовагомо, що їй бо хочеться плюнути й послати якнайдалі. Хочеться сказати словами художника (Рєпіна, здається): "А вы нарисуйте лошадку!"

суботу, 5 листопада 2011 р.

пʼятницю, 4 листопада 2011 р.

Осінь. Лікування безнадійне. Хроніка вимирання.

Осінь кидає вогонь на мокрі скирти…
А-а-а-а-а…
вогонь не палає.
Дужче!
Осінь напружує міцні ноги і знову кидає вогонь на мокрі скирти…
Дужче!!!
Осінь напружується з останніх сил і скирти спалахують…
з останніх сил осінь запалює скирти…
А десь угорі кричать яблука…
А-а-а-а-а…
то яблука кричать угорі.
Білі, зимові, трохи солодкува-а
-а-аті, вгорі кричать яблука…
як кому…

А в синім лузі догоріло літо


А в синім лузі догоріло літо.
І кожен крок у лузі догорів
корів, що вечір молоком засвітять,
отих – по шию в музиці – корів.

Котрі, як листя, бурі й невагомі.
Котрі по листю кроком шурхотять.
Вони спокійні. Їм давно відомо
чого під осінь тоншає життя.

Чого лелеки залишили житла,
і хатам стало ближче до могил.

А в молоці, що з ночі сниться дітям,
удосвіта прокинуться сніги.

2011.

ПЕРЕД РІЗДВОМ

Різдвяні свята в дитинстві – це перш за все зимові канікули. А канікули – синонім щастя, до того ж абсолютний синонім. В останні дні перед Новим Роком до школи привозили ялинку, обовязково велику і дуже красиву. Коридорами бігали піонервожаті (педагоги-організатори), ганялися за веселими учнями й ученицями з криком: „Іванченко, я ж тобі вчора казала вдіть білу рубашку!”, „Ганішева, репетиція вже десять минут як іде! Тобі нада особе приглашеніє?!”, „Другий „А”! Не лазьте отам під йолкою, бо як на голову впаде, то вам усьо равно, а нам в тюрму!!!”… Уроків уже ніхто не сприймав усерйоз – ні ми, ні вчителі. І хоч математичка Валентина Василівна заходила до класу як завжди зосереджена, все одно – ні купа зошитів у її руках, ні навіть транспортир під пахвою (символ точності науки!) були вже безсилі налаштувати нас на серйозний лад. Тим більше, що в коридорах валялася хвоя, літали обривки новорічного „дощику”, а зі спортзалу долинало незмінне „Рошла шобі ялиночка” – молодші класи в костюмах сніжинок, вовчиків та зайчиків завжди святкували перші. Вечори для старшокласників були власне вечорами. У класі вже за годину товклися дівчата у велюрових і шифонових сукнях, з нафарбованими губами і в яскравій біжутерії. Хлопці серйозно і трохи наче знічено, як чужі, товклися під дверима, і гули щось про пиво та гірськолижні бази… А потім усі до сьомого поту танцювали в спортзалі під музику диско, кидали одне на одного перші „багатозначні” погляди, сміялися і пліткували, обіймалися і крадькома курили в порожній роздягальні, і нарешті розходилися по домівках – швидко й піднесено, у передчутті кожен свого новорічного щастя…

БАБА З КОЗАМИ

Баба Галька Рудичка доводилася нам якоюсь далекою родичкою – чи то троюрідна дідова сестра, чи дружина прабабиного племінника… І спитайте мене, навіщо зараз пишу про неї, - я не знайду що сказати. Звичайна сільська жінка, мов і зачепитися немає за віщо. Заїдьте в будь-яке глухе вмираюче село – і знайдете таких чи не в кожній хаті. Геть вилиняла від прання хустка, сиве пасмо з-під неї, очі не зрозуміти якого кольору, теж вилинялі, вицвілі, почервонілі. Скісок в руках – косити козам. Кози – то її все. Косить сама, і на тепер сама, і на зиму сама. Косити, носити на собі носилкою, або тягати старим дерев*яним возиком – альтернатив небагато. Старий шрам на нозі – мабуть од того ж таки скіска. Одяг пахне сіном і „тройним” одеколоном – комарі в березі кусаються, а вона думає, що одеколон може врятувати. Різьблений ганок з рештками колись зеленої фарби, стіна аж у три вікна – ця хата колись могла аж хизуватися собою, збудована що називається з шиком. Височезна яблуня біля колодязя, яка майже щоліта родила як несамовита – яблук було не в поїд, і носили од Рудички відрами яблука і найближчі сусіди, і родичі з присілків, і ми носили, і козам лишалося.  Хлівець з козами, поряд чистісінькі відра – „Коза зроду не питиме з грязного відра! Зроду!”, та могила за хатою… А в могилі бабин чоловік Василь, який умер не своєю смертю, а був зарубаний зятем. Сокирою по голові. Зять своє відсидів і повернувся. І дочка Рудиччина Ніна його прийняла. Кажуть, дуже любила. Я колись по нерозумінню й малолітству спитав у Гальки – як же так, він же її батька вбив, хіба можна з ним після цього жити??? На що Рудичка не розсердилася, не заплакала, а тільки здвигнула плечима: „Я їй казала, Ніна, не приймай. Не послухала. Любила, а шо ж тут казать…” 

а МОРЕ міо...


Дуже часто в розмовах зі знайомими, а особливо – менеджерами середньої і спідньої ланки – напередодні літніх відпусток спливає морська тема. Щоразу, коли мене запитують, куди я їхатиму відпочивати, я намагаюся повернути розмову в інше русло. Якщо ж мене таки вдається приперти до стінки, кажу, що поїду в село до діда. І щоразу зустрічаю нерозуміючий, якщо не зневажливий, здивований і аж трохи ущипливий погляд. Брехати про такі дрібниці не люблю, бо навіщо, а говорити правду майже небезпечно: якщо я не їду на море, значить у мене немає грошей, я нереспектабельний, і одразу падаю на всі сходинки вниз в очах співрозмовника, а він починає несамовито самостверджуватись за мій рахунок. Мені то не шкода, та іноді звпитують – чому? Доводиться казати „не люблю” і знову бачити перед собою круглі очі. Більшості не подобається, коли ти не любиш того, що любить вона. Ну не буду ж я – насправді! – починати зясовувати, де насправді любов, а де статусні і стадні моменти. Я не психолог. Хоча іноді, та навіть часто, запитую себе – чого ж насправді мене досі не тягне до моря?Адже воно колись було і я вже майже почав вважати його своїм. Це було в першій половині мого життя, і моя остання поїздка до моря була якраз перед тим, як почалася друга половина.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Герць


У глушині, серед яру
гострі ножі альбасетські
стали красиві від крові
з ярого вражого серця.
Відблиск атласної карти
вихопив з листя лимонів
контури чорних комонних
 і схарапуджених коней.
Двоє жінок посивілих
плачуть у кронах оливи
бик розпашілого герцю
мури розхитує гнівом.
Янголи чорні носили
хустки і сніги студені.
Блищали ножами в пальцях
і крилами на раменах.
Монтілець Хуан Антоньйо
униз покотився, втятий.
На скроні застигла рана,
велика як плід граната.
Хрестом вогняним розквітла

глибока смертельна затінь.