четвер, 3 грудня 2020 р.

* * * *


 

Наталці Фурсі

 


Осінній вечір, марева загірні,

Старих стежок плетіння золоте.

Заходить діва-осінь до вечірні,

Подолом чорні сходини мете.

 

При ній і дням немов немає ліку,

Тремтить до свічки біла курява.

Крізь сон ікони пахнуть базиліком,

А сльози важать більше, як слова.

 

Тонкі мережки, кучері хвилясті,

Червоні зблиски в темному єстві…

Ось діва-осінь стане до причастя,

Вперед простягне руки снігові.

 

І, перейнявши той останній шерех,

Хтось Невідомий вийде до людей.

Тернина ранку при церковних дверях

Йому під ноги тихо упаде.

пʼятницю, 20 листопада 2020 р.

* * * *


Вертала осінь, кажуть, з Бессарабії.
Пливла немов уже четвертий день –
Тримала весла пальцями ослаблими,
Всміхалася, мовчала, нітелень…

Вона неначе їдучи щось бачила,
Десь у лозі… чи звір, чи чоловік?
Причинне, кажуть, безневинно страчене,
Що глянеш раз – та й буде вже навік.

А їй ще ж мовби їхати та їхати –
Одним-одній – ні почту, ані слуг.
У спину їй дивилося і дихало
Неперебутнє озеро Ялпуг.

Од неї люди мовчки відверталися.
Чого б ото? Із ярмарку? Авжеж...
Вона була за лісом чи за пралісом,
Ніхто ж не знав, і я не бачив теж

Тих спраглих уст, що вихоплені з пломеню,
Судоми брів, оскомини зап’ясть…
А світ давився горем та соломою –
За що він купить? І кому він дасть?

І вже десь там, де щось далеке світиться,
Мов серце, переповнене ущерть,
Три жінки вийшли в дукачах і китицях
Поворожити осені на смерть.

Ото й усе. Ні голосу, ні помочі.
Сама вода – і човен нарозхит.
Казали, сонце там стояло поночі.
Мовляв, циганське. Чорне, як санскрит.  

понеділок, 19 жовтня 2020 р.

* * * *

 

Який туман понад водою – 
Туди надвечір не ходи.
Там білий дідич бородою
З води виймає неводи.

Він курить, сердиться, регоче.
Нема нічого – й не було.
Лиш золотий перестрах ночі
Ось-ось проллється на село.
 
А ти мовчи, ти стій у тіні –
Побачиш хоч оддалеки,
Як білу змучену пташину
Той дідич тулить до щоки.

середу, 30 вересня 2020 р.

* * * *


 

Дивись – цей ліс надвечір зник увесь,
Мов лист, упав кудись за огорожу.
Лишилось тло задиханих небес,
саменьке тло, а далі – вже й не можна.

Погоня довга, тятива – тонка.
А птаство, птаство… та йому ж байдуже,
що згасла за шипшиною ріка
й настала тиша, вража й осоружна.

Дивись – орда за шатрами лягла,
до шоломів примірявши покору,
коли дари із княжого стола
губами брала олениця чорна.


суботу, 12 вересня 2020 р.

* * * *

 

Ця гостра синь у голому вікні,

Ця німота, у золото залита.

Он клени в празниковому вбранні

Вже сплять, поважні, як митрополити.

 

От тільки стежка… стежка ще жива,

Пече, тремтить, у листі кроки ловить,

Неначе розворушені слова,

Яких уже нікому й не промовиш.

суботу, 30 травня 2020 р.

Ліля і Гюля


У радянські часи було заведено обмінюватися адресами. Зустрілися десь – приміром, на відпочинку, поговорили на тему яблунь, що родять як несамовиті, на тему кролів породи сірий велетень або полтавське срібло, принагідно згадали знайомих у царині діставання дефіцитних ліків – от уже й привід записати адресу. У таких випадках моя баба Ольга діставала з торби засмальцьованого блокнота, списаного вздовж, упоперек і навперехрест рецептами консервування груш із виноградом, важливими датами – коли підсипали квочку або спарували корову, і виводила координати нових знайомих.

Того дня ми довго шукали в Одесі готель. Був дощ, бо був жовтень або й листопад. З моря тягло холодом. Адміністраторки одноманітно повідомляли нам через скло, що місць немає й не буде ніколи, що тут усе для командировочних, що мало лі кому збреде в голову валандатися знічев’я, що зачиніть двері, бо взагалі-то тут протяги. Баба зітхала, махала рукою й виходила, за нею – я, а за мною – Ліля й Гюля, дві азербайджанки, які теж приїхали лікуватися в інститут імені Філатова й теж шукали ночівлі. У комунікацію з адміністраторками вони здебільшого не вступали. Стояли за моєю бабою, визирали з-за її плеча. Ліля часто кивала, підтверджувала бабині слова, а Гюля стояла мовчки. Лілі було років щось під шістдесят. Широка сукня, красиве хвилясте сиве пасмо з-під шалика, який прикривав усю голову й перехрещувався на грудях – це мені нагадувало плакат «Родина-мать зовет!» Гюля – молода, струнка й сором’язлива. Вона обережно переступала на високих підборах мозаїчною підлогою, та ще іноді мимохідь поправляла на собі спідницю-олівець.

пʼятницю, 29 травня 2020 р.

Федеріко Гарсіа Лорка. Сомнамбулічний романс

Люблю я пахучу зелень.
Зеленого вітру клекіт.
Зелене вітрило в морі,
коня на горі далекій.
Ворушачи пояс тінню,
то мрію, то тугу кличе
зеленоволоса діва –
холодного срібла вічі.
Люблю я пахучу зелень,
де місяць циганський плаче.
Її споглядають речі,
вона їх чомусь не бачить.

Баба Охрім

Баба Охрім любила вудити рибу на міленькому – забреде було по коліна, сукню квітчасту підсмикає й нанизує хлібні кульки на гачок та язика аж прикусює від захвату. Баба Охрім любила сидіти на пеньку, по-чоловічому широко розставивши ноги, ладнати собі самокрутки. Баба Охрім матюкалася натхненно, поетично, до самозабуття. Зачувши її довершені багатоповерхові конструкції, я роззявляв рота і стояв у священній німоті декілька хвилин; запас лайки в баби Охріма закінчувався не швидко, вона на ходу вигадувала все нові й нові карколомні поєднання, та так, що довколишні дядьки – од водовоза Грицька до агронома Петра Кириловича – німіли, горбилися й утікали геть. Якщо дурне фермівське теля застрягало в непролазному багні, Охрім підходила, брала його під пахву й несла до річки – і полоскала там, тримаючи за загривок, як звичайні баби полощуть білизну.

пʼятницю, 10 квітня 2020 р.

Нічні купання в серпні



Ми стояли в озері удвох.
Тиша розстелялася, як скатерть.
Пахло небо. Усміхався Бог,
зорями оздоблював латаття.

Майже не здригалася вода,
тільки десь, у теплому безвітрі,
шкодували яблука в садах,
Що так швидко вигоріло літо.

Що десь там, на сонних полинах,
як у плащ, закутана у морок,
осінь уже дивиться на нас,
але ще нічого не говорить.  

середу, 8 квітня 2020 р.

* * * *


…бо так хотілося забави –
багаття, надвечір’я, човен…
Торкати випадковим словом
твою розвихрену заграву.

У темноту, у нетрі, в хащі,
в гарячі сни, в тремкі пенати,
щоб тільки притьма цілувати –
спрожогу, солодко, нінащо.

Далеким спалахом і гулом,
Тяжким веслом у дельті ночі…
Щоб я робив усе, що хочу,
Щоб ти, заплющена, не чула,

як димом дихає облуда,
як підкрадається тривога.
…бо завтра вранці вже нікого
на цьому березі не буде…

* * * *


У мене є балкон, є тиша днів,
вечірній пруг – розлогий, мов гекзаметр.
Те стерпле «так», що ви тоді сказали,
уже довіку житиме в мені.

Ви будете – про мене. Я – про вас.
Хіба ця єдність за обійми гірша?
А ще печаль, і музика, і вірші,
і все, що сміє зневажати час…

Я вже люблю терпець оцей терпкий…
От тільки я не вирішив ще й досі –
коли заплаче цвітом абрикоса,
то як її втішати крізь шибки?  

понеділок, 6 квітня 2020 р.

* * * *


Був довгий шлях. Був ринок на узбіччі.
Тітки з торбами смутку і щавлю.
І на стіні бетонній, залізничній,
хтось написав замучене «Люблю».

І знаючи усіх, кого не люблять,
Ще геть прозора й ласа до тепла,
Весна сміялась, фарбувала губи
І пасмо відкидала із чола.

По телефону говорила з Богом.
Пригублювала вітер, як вино.  
Й ніхто не знав – ну нащо то так довго
летить пелюстя над Лебедином?..

четвер, 19 березня 2020 р.

* * * *

Тремтять-тремтять осокори в затоках,
Кадять-кадять у болотах пеньки.
І грає лин, і качка синім оком
Хмарину приміряє до ріки.

Із саду світич у завулок світить,
Торкає білу вишню навпрошки.
І вже на дощ, а може, то на вітер
Столітній хаті крутить сволоки.

Усе блищить, не тямиться і пахне,
Бо вже з таємних повечірніх піль
Весна ступає – гола, як Палагна,
У чорні коси заплітає хміль.

* * * *

Десь поза всім, що сталося не з нами,
у тіні слив, між схлипами й піснями,
де синя хустка падає на вітер,
де встиг тобі я душу завинити,
де самота живе самотиною,
постій зі мною… о, постій зі мною,
де юний день заповідає ночі
облудне слово й слово непорочне,
за чорним сном, за страхом і за лихом
живе остання золота безвихідь.

Вона – як млин, що пам’ять перевіє,
Вона – сльозинка на всевишніх віях.
Тече рікою, бджілкою гуде.
Ми там удвох.
Немає нас ніде.

Березень, Господи, квітень...


Гуляти я хочу, гуляти, чули? Ішов зі школи – шапку в Псьол викинув, нащо вона мені? На ту зиму якось уже буде. І листя палять, листя. Повигрібали, поскладали коло воріт, підпалили, стоять і дивляться. Я зі школи йшов – теж дивився. Зайшов у хату, сів, скинув зимові черевики, під канапу запхнув, кросівки знайшов, вони трохи тверді, місяців чотири їх не взували. Гуляти. Їсти. Гуляти.

Учора ми з Олегом ходили за щукою. Вона йшла протокою, красиво розсікаючи воду, зеленкувата голова була майже на поверхні. А ми – за нею. Олег тихо-тихо ступав із острогою напоготові, наче Посейдон у шкіряній куртці. Іноді Олег присідав навпочіпки, прикладав пальця до губ:

– Тихо. Чув, шакал? Тихо…

* * * *

зітхання саду голого покинь
усе покинь од вітру і до слова
журо моя розлуко молитовна
пусти осінні ріки навпаки
спали тонкими пальцями стола
де смуги світла губляться і гаснуть
о птахо ночі квітко передчасна
що до весни дожити не змогла б
якби не ця захмарна висота
де чорна повінь дістає безодні
почуй мене сьогодні лиш сьогодні
бо це ж сьогодні березень настав

бо він уже поніс мою вину
туди де спить на веслах перевізник
звідкіль тобі я віями війну
коли вернуся в пустку і війну
моєї невідомої вітчизни

Опівнічний гість


Солена риба пахла так гостро, що їй, закутаній до самого підборіддя в грубу ряднину, з добре збитою подушкою під потилицею, заснути було ніяк. Страви давно вже стояли на столі, прикриті, а знадвору долинав голосний дитячий лемент – так, мов якась мала дівчинка чи то бавиться з псом, чи втікає од нього. Ногам було тепло, голові м’яко, повіки самі собою склеплялися, їх не тривожила свічка, залишена коло вечері – щоб як зайде в хату, об віщось не спіткнувся, не зачепив чогось, не звалив, не вдарився б. Ото зайде – і її збудить, скаже «та ти тут наготувала на десять косарів, ану злазь, та повечеряєм». Або нічого не скаже, а тільки подивиться. Він так же ж дивиться… І вона злізе вниз, притьма виплутавшись із шмаття, роздмухає вогонь у челюстях, щось пересуне, щось переставить, аби йому було зручніше сидіти. Дрімота з неї злетить, натомість обізветься вечірній голод і легкий дріж. Він гепне кожухом об піл, обтрусить шапку, сяде скидати чоботи й розмотувати онучі, весь гладенький, свіжий, мов кіт, на якому шерсть ще не встигла поблякнути і скуйовдитися від хатнього тепла, трохи чужий кіт, що поки тільки роззирається на все та обнюхує. А тоді повагом підніметься, майже діставши маківкою сволока, і піде до столу, а там уже всього багато накладено та наставлено, і все доладне, зугарне, не тільки їсти добре, а й дивитися гарне. І риба солена, наловлена ним з ополонки, пахне та блищить.

Прийдете четвертого січня


Залишався останній іспит у сесії. Історія України. Сказати б – та що складного? Де там…

На консультації викладачка Алла Миколаївна цілком однозначно, хоч і доброзичливо попередила:

– Я впевнена, що складуть не всі. Переживати не треба. Хто не складе з першого разу – складатиме другий раз письмово. І третій раз – у присутності комісії. Якщо хтось не складе втретє, що ж… доведеться нам із вами попрощатися.

Люблю тебе в пальтах


Прокинувся о 7:28. До потяга лишалося ще півтори години. Надворі коїлося страшне – огидна мряка, якийсь напівдощ, напівсніг. Пив каву й думав, чи треба брати парасольку. Я її точно забуду в потязі. Увесь час думатиму не про те, що мені сьогодні ввечері в Києві модерувати феміністок, а про парасольку, щоб не забути. Пішов без парасольки. Виявилося, що страшно тільки з вікна. За п’ять хвилин, поки дійшов до вокзалу, трохи намокла шапка.

У плацкарті


Потяг № 264 уже подали, але до відправки лишалося ще майже 20 хвилин. Дівчина в ажурному береті кусала морозиво, а куснувши, дивилася, скільки лишилося ще. Дві чи три жирні краплі впали на перон. Двоє чоловіків нервово затягувалися цигарками й роззиралися, не знаючи, куди б викинути недопалки. У сусідній восьмий вагон вантажили окремо жовту картату коляску, окремо немовля, окремо кілька чемоданів. Провідниця сканувала електронні квитки й запрошувала жестом заходити. Із гучномовця долинав жіночий голос. Він детально розповідав про колії, номери потягів, час, уважність, обережність і якісь залишені речі. У роті од нього лишався металевий присмак.