1.
Ти стоїш, заюшена
листям, а в моєму домі все перевертається догори дном: мої вірші, моя
молодість, мій самотній вигляд, з яким я старанно стою навпроти вікна, і через
товщу страшного непролазного літа цілую щоглу твого корабля серед уламків наших
втонулих літніх місяців. Власне, ми тоді танцювали з тобою вперше, то був
перший день осені, перший день копання картоплі, під моїми ногами солодко
тріщав огуд, ти ходила до колодязя по воду, носила її в пляшці через сад, через
білих курей, через твою бабу, що оббивала з заступа землю, через сині жигулі за
воротами. До твого босоніжка прилипла стеблина дерези і тягнулася за тобою, ще
жива, а я в цей час зминав зашкарублими п’ятами огуд, щасливо вганяв у землю
заступа, розбивав грудки, і діставав обережно пальцями важкі картопляні серця,
що гупали й гупали, і не могли зупинитися. Пляшка в твоїх руках тремтіла, вода
в тій пляшці грілася, вже майже кипіла, волосся твоє ворушив щойно викопаний мною
вітер, а я повертав обличчя в різні боки, крутив обличчям, наче вітряком,
намагався втрапити в ту саму вологу прогалину, в ту саму соту, на протилежному
кінці якої дихали твої рожеві вуста. Зі шворки за хатою той самий підземний
вітер зірвав твій сарафан і жбурнув на кущі смородини, кури помовкли, і бузина
коло болота, яка до цього пильно розправляла пружки на широких рукавах, знітилась
і поклала руки на груди. А я все згинав і згинав коліна над заступом і діставав
скривавлені картопляні серця. Тому я й досі чую той танець, чую його завжди,
навіть зараз, коли немає ні щоденних
навернень до радості, ні шатер моїх летючих циган. А я не жалкую. Адже твоя
хата і твої шарлатанські небесні баби, що тріпочуть над садом, уже давно і
непоправно змінили все. І якось ти прокинулася серед ночі і заспівала, сидячи на
ліжку. А тоді вийшла на поріг і дивилася вгору. Я проходив десь біля воріт, де
я завжди потай проходив того літа, зриваючи ваші чорні шовковиці, топчучи ваш
прибитий пилюкою спориш. Я мимоволі поцілував тебе десь межи брів і обгорнув
рукавами твій стан. А ти усміхалася, сонними синіми очима вдивлялася в місяць,
а мене не бачила. Не бачила, як я поранив ногу об камінець, як мій одяг пахнув
ялицею і талиною, ніби справді почалася весна. А потім лунали чиїсь сторожкі
кроки, стукала клямка, глухі удари мого серця озивалися десь уже далеко за
річкою, а сама річка була наче долоня з поламаними лініями.