вівторок, 28 березня 2017 р.

* * * *

І сон – не сон, і ніч – якась не ніч,
чи холодком, чи цигарковим димом –
гукає, не дає зімкнути віч,
тиняється між безвістю й дверима.

Оце би спав... оце би так заснув,
обнявши сни протрюхлі та проталі
про путь курну, про потороч лісну,
про темну хатку з ґаночком печалі.

Там ніч, як ніч, стоїть при рушниках,
мов повінь, прибивається до печі.
У сну долоня тепла і важка.
В безсоння гострі та сутулі плечі.

Простягнеш душу крізь глибокий дим –
наткнешся на тривогу і маруду.
Зима минула, та тепла не жди.

І ніч іде. І сну мені не буде...

неділю, 5 березня 2017 р.

Гостя

Вона приходить увечері, уже майже вночі, саме перед тим, як я прокидаюся від короткого спання, перед тим, як я знову не спатиму до ранку. Вона – не для того, аби про щось запитувати, та й у роті сухо, і в голові скловата, важка, з незручними жмутами, волога, підвальна скловата. Устати б – та хай і не встати, а хоч би поставити ноги на підлогу, підсліпувато мружачись на світло – намацати цигарку внизу, і попільничку, і запальничку, і пляшку з жовтуватою нікотиновою водою. У роті сухо, як і завжди, коли засинаєш на заході сонця, покидаючи все незроблене, недороблене й непочате на чужому вже березі, де вдень ще було життя, а ось тепер ти його видихав, вижив, використав, і туди вже немає чого повертатися. Так сухо в роті, що найкраще б заритися в подушку знову, і прагнути, прагнути, прагнути ввібрати назад неслухняні струмені сну, які в мене ніколи не бувають рівні, а тільки рвучкі, поривчасті, нестійкі, тьмяні, з просвітами, з тривогою й частими прокиданнями, з вовтузінням, перевертанням і постійною безглуздою зміною пози. Подушка зім’ята й огидна, у роті сухо, у голові скловата, а на підлозі риплять її кроки – і їх одразу ж перехоплюють порожні пляшки під столом, вони стоять так густо й незручно, що кожен крок по старих хрущовських дошках пробуджує в них тривожну незатишну трель.