пʼятницю, 26 квітня 2013 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Романс приреченого

                 Еміліо Аладрену

Моя самота й несила,
півсоння мого зіниці,
зіниці коня недремні…
Не спиться, чомусь не спиться,
у час, коли тихо плинуть
тринадцять вітрил по річці,
тринадцять оманних тіней…
Як жаско зоріють вічі –
моя обмарніла варта –
на чорну велику північ,
де гори, скарби і нарди,
де тіло моє безвенне
тасує холодні карти.

Тужаві воли здіймають
на місячні роги гострі
хлопят, що посеред ночі
купаються попід мостом.
І б’ють молотки співучі
в ковадла сомнамбулічні.
Розлоге безсоння вершнє,
і кінське безсоння вічне.

А двадцять пятого червня
отримав Амарго звістку:
-         Зрубай у дворі своєму
старий олеандр тінистий.
Хреста напиши на дверях,
імя під хрестом накресли.
Ось-ось кропива й цикута
зростуть із твоїх чересел,
голками вапна старого
тобі черевики сточать
в далеких магнітних горах,
у темряві, серед ночі,
де сизі воли озерні
з тростини спивають пісню.
Проси собі дзвону й світла
та руки складати вчися.
Хай вітер тобі пошиє
блискучу сорочку з жерсті.
Два місяці залишилось.
Амарго, готуйся вмерти.

Здіймає увиш Сант-Яго
меча з туману і стебел.
І кровю стікає тиша
з гарячої рани неба.

А двадцять пятого червня
Амарго розплющив вічі,
щоб двадцять пятого серпня
заплющити їх навічно.
Текли по дорозі люди
дивитись на мертве тіло.
Із вікон німих будинків
його самота світила.
Світив непорочний саван,
латинським писанням терпнув,
пругами сукна тонкого
давав рівновагу смерті.
_________________________________

Текст оригіналу: 

суботу, 20 квітня 2013 р.

* * * *


таємна плинь і човен і верба –
циганські лови у ночах пісенних
де кіньми схарапуджене натхнення
червоним хустям б’ється по губах

це казка з гребінцем і чортеням
що в чорну хату припливло погрітись
де на горищі – шепоти сирітські
а в крові – відображення коня


понеділок, 15 квітня 2013 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Місяць сходить



Коли виходить місяць,

довкіл стихають дзвони,
й нізвідки виникають
стежки непроторенні.

Коли виходить місяць,
панує всюди море,
і серце, наче острів
у нуртах безконечних.

Ніхто на повен місяць
не з’їв би помаранча.
Їдять лише зелені
остуджені плоди.

Коли виходить місяць
облич одноманітних,
монети срібні тужать
у темних гаманцях.
 ______________________

Текст оригіналу: 

суботу, 13 квітня 2013 р.

* * * *



ти в ночі цій стоїш як замок
не завойований ніким
важкими кутаєш димами
моїх замерзлих вояків

он хтось приліг у чорну затінь
меча поклавши в головах
он дичиною над багаттям
невірні смажаться слова

а ранок туманами блисне
траву підніме з куряви
де полягло розбите військо
під брамою твоїх повік

середу, 10 квітня 2013 р.

* * * *

квітнева ніч ми сонні і нагі
як білі гливи посеред проталин
ми теплий жах ми вигин і розгин
стулилися ногою до ноги
по самі зморшки вікон неоспалих

і хто торкне хто потривожить нас
хто нас ударить фарами із траси
шукають нас то голод то весна
і голос що за зиму не сконав
у глибині розпружнюється ласо

до серця що крізь нетрища веде
як вогнище вечірнього мандрівця
вуста ведуть зітхання із грудей
скришившися об марево бліде
що поміж нас послалось по долівці

ми пливемо і наскрізь і покрізь
й нічого не торкаємось настільки
що й ніч хитнувши темряву навскіс
стоїть над нами німо як колись
стояла над рукописами Рільке