суботу, 28 грудня 2019 р.

* * * *


Зимова дорога, дорога, дорога…
Усе проминає. Усе на бігу.
І тільки й лишаються вишиті Богом
Три чорні пір’їни на білім снігу.

Три чорні пір’їни, три слова у грудях,
Колючий палючий невипитий мед.
А так, як було, вже довіку не буде –
Розчахнута груша, високий замет.

Де ми квітували, де ми шумували,
Важкими губами вдарялись об суш,
Всього було доста, всього було мало –
І хліба, і меду, і серця, і груш.

Дорога, дорога. То полем, то лугом  
У сутінь крислату, у вічну тайгу.
…І марно підняти силкується хуга
Три чорні пір’їни на білім снігу.

суботу, 23 листопада 2019 р.

* * * *


груша серед поля
зав’язує пальцями кінці дня і ночі
а виходить завжди
неперервна нитка дихання –
між річкою й берегом
між квіткою й місяцем
між матір’ю й немовлям

ластівка над урвищем – то пліточка у хвилі
пелюстка над каменем – то око з-за хмари
а плач – то насправді спів
тільки всередину

ось тому нам здається
що суха груша
завжди стоїть
рівно посередині шляху
од Михайла до Варвари

а насправді вона не знати де
бо відпущені на волю птахи
весь час міняють місцями корінь і крону
а чудернацькі золоті жуки
носять по колу
її неосяжну тінь

пʼятницю, 22 листопада 2019 р.

Найперше вересня у світі


Уже ждали-ждали – весь день, із самого рання. Пожитки мої нехитрі в торбу зібрали, банку молока обідішнього – туди ж. Дивитися на торбу тоскно. Бродити по двору, виходити на город – ще гірше. Картопля то вже викопана, цибуля вибрана, зате ж кріп – це горе якесь, а не рослина. У червні він який був? Зелений, дрібненький, пахнув радісно, баба його на вареники кришила. А тепер? Жовтий і мов аж руки ламає, осипається.

Прабаба з самого ранку заводила:

– Ти ж дивись, як схочеться тобі на вроці… то ти ж не терпи! А піднімай руку й кажи вчителші – чи можна в отхоже?

Дядько додає:

– Ну шо, матрос? Кончилась твоя слобода! Тепер як запряжуть тебе – і вйо! На десять год. Геть… Як згадаю, так волос диба, їй бо!

вівторок, 19 листопада 2019 р.

* * * *


забрів у ліс –
і раптом поточився  
й упав на самісіньке дно листопаду
а там уже все листом підтикане
а там уже все глодовими ягодами підсмикане
а там уже все мохом застелене

– лягай! – мовляв

лягав лякаючись
лежав і слухав
як надворі
туман із інеєм борюкалися
та людей гукали
як мороз обтинав косою
сережки на ліщині
як брехали натщесерце
собаки з висілку

лежав і бачив
як зима в дупло зазирала
костуром постіль ворушила
співала нявчала пугукала
тяглася поцілувати мене
білими губами глив

понеділок, 18 листопада 2019 р.

* * * *


уже вкотре прокидаюся від того
як скрипить розчахнута гілка
немов лежу під грушею
праворуч – нива
ліворуч – вигін
а зверху ніч буде

поруч трава зім’ята
а тебе – немає
тебе чомусь немає
тільки тітка за обніжком
іде й пахне викопаною картоплею

кора на груші темна
павутинка між пальцями лопотить
оце б узяти та й розказати тобі
признатися
прошепотіти
встигнути
поки сіра гуска вечора
обтрушується
й ховає голову під крило

понеділок, 28 жовтня 2019 р.

* * * *


Не ходи до палацу ввечері –
пильно дивляться мамлюки
на осінні неспішні течії,
що згасають оддалеки.

Над шанхаями, над вертепами
листя падає, аж гуде…
До тривожних зрадецьких шепотів
дослухається валіде.

Вітер каторжний, розпанаханий
раптом стишився, охолов.
Тільки листя шумить під плахами
і тамує невинну кров.

Тоскні парії, юні гурії
Тануть свічами на очах.
У вечірню пітьму занурена,
Їх оплакує кеманча…

Уклякають червоні куряви,
Замикаються всі вуста,
Поки димом пливе над мурами
Падишахова самота.

* * * *


Гроза над жовтнем стала… Крізь гілки
дивився ти – чого вона над жовтнем,
як яра нить над полуденним шовком?..
Чого табун сахається ріки?
Чого граки при яблуках замовкли?

Як нить, як сіть, розкроювала тьму,
пливла в диму – над лугом і над садом –
аж яблука, розкльовані до саден,
лежали й дивувалися – чому
вона спинилась ген над листопадом?

І ти чекав при яблуках, як лось,
на теплий кашель, на далекий голос,
ну хоч на подих… а було довкола
так легко, що здавалося – ось-ось…
так тихо, що здавалося – ніколи.

неділю, 27 жовтня 2019 р.

* * * *


– ти сирена у тебе холодні зап’ястя
дармовіси браслети рубіни циркони
ти сторожа моя ти моя охорона
прикладаєшся вухом до крадених коней
до небачених коней зеленої масті

ти сирена ти вранці повернешся в скелі
як же буду я сам як я буду на світі
– я залишу тобі це каміння і вітер
стародавнє вино і плоди соковиті
я безсилля тобі прикладу до постелі

– в тебе серце страшне я боюся боюся
я зрікаюсь тебе я ховаюся в листя
– о коханий
не бійся
нічого
не бійся
то в моїх неводах задихається місяць
то пручаються хвилі у мене у вусі

в мене море одне тільки чайок без ліку
і важкі якорі і медузи солоні
поцілуй же мерщій мої білі долоні
хай не буде у тебе ні сина ні доні
ані стелі ні дна ні зітхання ні крику

ти зі мною коханий у будь-яку пору
я ловлю тебе й буду довіку ловити
по тобі залишається камінь і вітер
хто пітьму покохав той не знатиме світла
і не житиме той хто зі смертю говорить

середу, 16 жовтня 2019 р.

* * * *


Виходить ніч додому, в небеса –
Широким лугом, річкою вузькою.
Он перепілка вийшла із вівса –
До стежки притулилася щокою.

А там, де зірка падала, ген-ген –
Гіркий, як тінь, зелений і дитинний,
За кимось побивається ромен,
Пробивши груди голкою шипшини… 

понеділок, 14 жовтня 2019 р.

* * * *


Гілля і тоне, і не тоне,
Йому – що нині, що тоді…
Душі ніхто не заборонить
Спливати сонно по воді.

Душа глуха, душа незряча.
Межа – непевна і тонка.
Поглянеш – небеса ж неначе…
Удруге дивишся – ріка.

пʼятницю, 11 жовтня 2019 р.

* * * *


Усе стихає. Слів таких не треба.
А запитають – не відповіси,
Що лазурове покривало неба
Дерева обступили навскоси.

Що хтось тобі напевно повелів,
Дивитися, як світиться вві млі
Вогниста мідь, сагайдаки і стріли,
Як вершники, зомлілі у сідлі,
Побожно прихиляють до землі
Крило архистратига Михаїла…

четвер, 10 жовтня 2019 р.

* * * *


Жовтневий млин – у листі, в домі, в димі,
У вітрі розвіваються листи.
Нікуди нам уже не донести
Цю теплу потерть, світло невгасиме,
цей із польоту викроєний вимах,
легеньку тінь на крилах золотих.

Це теплий плин – бери його очима –
Пиши про мене, на мені пиши –
Ні цяточки на тілі не лиши,
Хай нас ніхто довіку не розніме –
О чиста згага, о любовна схима –
Багаття на пожухлім спориші.

Прощальний клин. Жура моя небесна. 
Не дописати – не перебрести – 
Хай пальцями змикаються мости –
Нехай постане пустка безсловесна,
Де над столом, як над широким плесом,
У вітрі розвіваються листи.

вівторок, 8 жовтня 2019 р.

* * * *


Вже осені зосталось небагато –
Діждати сну, дожити в самоті…
Вона встеляє сутінню палати
і розправляє пружки золоті
На подушках… ворушить у долонях,
Обсмикує мережки й шнурівці…
І переносить квіти з підвіконня
Кудись у потаємні пивниці…
Сухі долоньки, лебедина шия
– і сон гряде, і сили вже нема –
Лишень сосну хмариною прошиє
І вигаптує інеєм туман.

понеділок, 7 жовтня 2019 р.

* * * *


Усе, що бачив, я забув:
Туман – а, може, я й не бачив,
Як випиналось вороняччя,
Як з вітру скроєний табун
Нічні страхи передрікав…
І жалібно тріщали дрова,
І з-під багряного покрову
Тяглось багаття, як рука.  

неділю, 6 жовтня 2019 р.

* * * *


у ранок осінній – смішлива горішина –
горішина – дівчина на виданні –
виходить у ліс – обніматися з тишею –
і тішити чорні закурені пні –

а там уже шум із дощем перемішаний –
а там на гілляччі розходяться шви –
подивиться вгору – ой нене – ой лишенько –
й закине на плечі порожні сакви –

– три ягідки дай на розживу шипшинонько
усе роздала вже – нічого й ніде –
не вернеться літо – і вітер не спиниться –
три ягідки сестро мені до грудей –

три ягідки теплі – а щастя незвідане
а хури чужинські на голих мостах –
три ягідки сонні – дівчина на виданні –
заплутані коси запалі вуста 

і дихає хвища залізними дишлами –
гаками кривими небес дістає –
лежить на шляху між грибами принишклими
тоненька горішина – серце моє

суботу, 5 жовтня 2019 р.

* * * *




Як невимовно ллється темнота –
Ні рисочки, ні іскорки на тілі.
Навіки ніч усе переповила –
Ослаблий стан і зімкнуті вуста.

Хай тільки хміль на тілі виграє,
Хай обплітає груди і рамена,
Нехай весь світ пребуде безіменним,
Якщо у нього ймення не твоє.

Я повелю – і спуститься туман
Як саван над деревами всіма,
Як віко над останньою луною.

Ні музики, ні часу, ні письма,
Ні руху, ані дихання нема…
Й тебе нема – якщо ти не зі мною.

пʼятницю, 4 жовтня 2019 р.

* * * *


Стою на вітрі, поглядаю знизу:
Он твій балкон із ринвою навскіс.
Якби я міг – узяв би та й доріс
До столика, де книжка і сервіз,
До шелесту акацієвих риз,
До голубів, що ходять по карнизу.

Я власне й не звертав сюди неначе…
Це вітер налітає, це дроти…
Тепер чогось не хочеться рости –
Там тільки хмари й чорне вороняччя.
Я просто впав – мене ніхто не бачив –
Як паморозь на колії сльоти.

О тепла потерть, перетліла млість –
Стояти серед осені босоніж.
Якби я міг... Ти тільки не дивись –
Як я плечем тулитимусь навскіс
До столика, де книжка і сервіз,
До горщика червоних пеларгоній.

четвер, 3 жовтня 2019 р.

* * * *



Не йди туди. Там море спить,
Погідне мукою своєю.
Хай на камінні сохне сіть,
Хай випинається, як віть,
Отруйне дихання Медеї.

Встає у темну каламуть.
І за собою манить, манить.
Іде срібляста, ніби ртуть,
І з кожного сліда ростуть
Прозорі водяні тюльпани.

Ледь-ледь ворушаться човни.
Переповиті сонним змієм,
Зітхають коси з мілини…
Благають віщої луни
Сльозою випалені вії.

середу, 2 жовтня 2019 р.

* * * *


Вода сахається води,
Марніють яблука і кола,
Коли із арфою Еола
Виходить місяць молодий.

Кого зустріне на путі –
Віддасть лише наполовину…
Його імен, гірких, мов хіна,
Не вимовляй на самоті.

А краще утікай мерщій –
Бо вже налиті соком грона.
Вже розправляє охорона
Багряні пружки на плащі…

суботу, 28 вересня 2019 р.

* * * *


переступивши
останню в цьому році сливу
зайти
й побачити
ключ у дверях
померлого сусіда

чогось
ми завжди жалкуємо
набагато більше
за надісланими листами
ніж за тими
що колись
так і не зважились надіслати

неділю, 15 вересня 2019 р.

* * * *

Хтось уночі приходив до жоржин.
Вони стояли майже що байдужі,
А він блукав, замислений, один,
Із-за бузку, неначе з-за гардин,
Всміхався гірко місяцю в калюжі.

Щось місяць малював на темноті:
Здаля – як змії, зблизька – наче лосі…
А той сидів, чого він тут хотів
Між сонними жоржинами під осінь?

Дивився ще, та вже не добачав,
Як щось під ноги притьма полетіло –
Так падає з дівочого плеча
Прозорий  шалик на персидський килим.


суботу, 10 серпня 2019 р.

* * * *





аж ген за грядками олійна картина
то баба вкидає у горщик квасолю
то мряка раптова глуха безпричинна
заносить над нею дорогу і поле
і річку і сад і сполохану галич
притишений голос пронизливу хвищу

і далеч підходить –
і ближчає далеч
і сонце сідає не знати навіщо…

вівторок, 9 липня 2019 р.

* * * *


Ген літо скликає коней
Із річки жадань заснулих,
Долоню до хвилі тулить,
Долоні вода солона.

Ген хмара – така, як птиця,
Така, як окраєць ночі –
Вертається з косовиці,
На віях несе листочок.

А літо стоїть над полем,
В траву застромивши гребінь…
І ніби всього ж доволі,
А начебто вже й не треба

Ні плину очей заснулих,
Ні туску долонь незнаних.
…До гриви душа притулить
Червону жоржину рани.

пʼятницю, 22 лютого 2019 р.

* * * *


Здається, літо вже губило пера,
останні двері брало на скабу,
«Люблю», – сказав я білому паперу.
Вода стояла темна, як мадера,
а понад нею берег чи й не берег,
а так – барвистий ринок Істамбул.

То я на нім тримав тебе за руку,
я муку полоскав на бистрині,
Я обнімав вологе і опукле,
я переймав солодке, наче цукор.
На весь базар, на всі шовкові луки
той поцілунок танув і дзвенів.

А ти прощалась, лежачи, прощалась.
Так неумисно, гірко, горілиць.
Ти вже була нечула, наче далеч,
була за туском і була за жалем,
та й не була ж, а тільки заблукала
поміж оцих чи яток, чи копиць…

І я од тебе – за одненький подих,
а сам од себе – геть на чужині,
не знавши броду, не питавши згоди,
ходив і слухав, як так само ходить
твоє вечірнє дихання по воду,
твоє османське сонце по мені. 

пʼятницю, 8 лютого 2019 р.

* * * *


зима гірка зима тонка еротика
полуда руки сонні аж скляні
навіщо сяєш від одного дотику
як апельсини мерзлі на вікні

усе непевне набуває значення
усе хистке дається нам само
і ця пітьма якої ми не бачимо
торкає губи наче ескімо

лежи тебе невидиму накрию я
ліхтарний викрій кину на живіт
і віями і шкірою і шиєю
і все…
і квит…

середу, 23 січня 2019 р.

Діда Грицька поховають завтра

– Умер Грицько! – сказав дід, скидаючи картуза й не знаючи куди б його покласти. Сказав і обвів поглядом Сашка й бабу – от, мовляв, яку важливу новину я приніс, я – перший, від мене ви обоє взнали, що Грицька нема вже.

– Та шо ти… – недовірливо глянула на нього баба й одразу ж дрібно захрестилася, – Царство Небесне, вічний покой…

Сашко промовчав. Неначе йому було й шкода діда Грицька, але ж усі вже давно знали, що він скоро вмре. З самісінької зими лежав у хаті, як колода, тільки одна рука рухалася. І баба Галька, і тітка Вірка, і Янка коло нього впадали, їсти носили, прибирали, вмивали його й навіть голили. Останні дні швидка до них їздила по двічі. І на вигоні стали балакати, що вже ось-ось. Так і вийшло.