вівторок, 28 липня 2015 р.

* * * *


Помалу вихолоджується сад,
де серце розворушене, як вулик.
Ми, певно, знали. Ми напевно чули,
що знову все закінчиться минулим,
все заново почнеться – із утрат.

І світ – не мій. І я – не там, де ти.
Живу, як стогін тріснутої деки.
А все, що обіцяло дорости,
вже доросло
хвилини німоти,
хвилини груші
і хвилини спеки...

понеділок, 20 липня 2015 р.

* * * *

* * * *
(образок)
День синій. День чітко поділений на сухе й мокре, гаряче й холодне, довге й коротке, чорне й біле, голосне й тихе. Голосне – це наш лемент на піску, наші порвані брудні карти, де чирвова дама – з іншої колоди. Тихе – це гніздо якоїсь пташки, примощене на сараї в Наталки крайньої. Якщо до нього підійти близько, стає темно, а сама пташка зіщулюється й накриває собою гніздо. Якщо ходити повз нього щодня, то межа між світлим і темним дуже скоро стає очевидна, така тілесна, як шрам від черепашки в тебе на нозі.

неділю, 12 липня 2015 р.

* * * *

Ганні Осадко



Вже котра пружка ляже поміж брів...
Вже котре літо промине, пролине –
полишить нам засохлу кров ожини
й колючий дріт петрових батогів.

суботу, 11 липня 2015 р.

* * * *



крізь виноград вікно
площа людьми захрясла
ти ж моє полотно
синє як мореплавство
з моря летять чутки
з вулиці пахне старістю
плавляться юнаки
скинувши сублігарії
в муку мою заходь
з лютого танку чадій
вже мою білу плоть
рвуть молоді менади
волоть моїх залась
випатрають розжебрають

кріто-мікенська темрява
мій безборонний час

середу, 8 липня 2015 р.

Гісандо



(за мотивами Лорки)

Сутінь – червона вирва
сорок рушниць зарядить.
Зойкне зоря вечірня
раною з простирадла.

Десь на сліду твоєму
до німоти пришите
важко ростиме в темінь
те, чим я буду жити.

Доки мене, як флюгер,
винесуть над веранду
півчі моєї туги –
чорні бики Гісандо.

суботу, 4 липня 2015 р.

* * * *



А. К.

Ішли із річки. Рушники на плечах.
За нами дощ і фари на шосе.
Дивилися, як погасає вечір.
Не сподівались, що погасне все.

Нам говорилось ніжне і таємне,
чого нікому не розповіси...
А вже гроза, щось знаючи напевно,
ламала навпіл наші голоси.

четвер, 2 липня 2015 р.

Ренуар



ми з ним розмовляли на віллі
у гіллі нас підслуховували невипадкові птахи
страху було багато
хоч і хотілося тут назавжди оселитись

його пальці скручені поліартритом
лежали на колінах німо
у сад заходили зими
з саду виходили зими

оживали скульптури Родена
все було голе нове безіменне
все казало:

– він – бог
він не слухає ваших криків
а тому роздягніться
одяг лишіть в альтанці
випрямте спину
втягніть живіт

він уже жде
він буває у гуморі тільки вранці
йому не потрібні ваші поклони
йому не потрібні ваші екстази
і ваші бездарні малюнки

його цікавить тільки юність
несіть йому юність
несіть




середу, 1 липня 2015 р.

* * * *

Дроти гудуть. Кругом усе зболіло.
І часу наче більше у добі.
І вже не страшно забувати тілом,
усе, що забувається тобі.

Помовчимо, нахилені до столу,
відринуті од власної ваги.
Такі холодні стали наші чола,
що перед ними нітяться сніги.

Снігам байдуже - хто кого не любить.
Сніги мовчать. Дроти гудуть, гудуть...
І синім пульсом затискає губи
нещирих поцілунків каламуть.