пʼятниця, 10 квітня 2020 р.

Нічні купання в серпні



Ми стояли в озері удвох.
Тиша розстелялася, як скатерть.
Пахло небо. Усміхався Бог,
зорями оздоблював латаття.

Майже не здригалася вода,
тільки десь, у теплому безвітрі,
шкодували яблука в садах,
Що так швидко вигоріло літо.

Що десь там, на сонних полинах,
як у плащ, закутана у морок,
осінь уже дивиться на нас,
але ще нічого не говорить.  

середа, 8 квітня 2020 р.

* * * *


…бо так хотілося забави –
багаття, надвечір’я, човен…
Торкати випадковим словом
твою розвихрену заграву.

У темноту, у нетрі, в хащі,
в гарячі сни, в тремкі пенати,
щоб тільки притьма цілувати –
спрожогу, солодко, нінащо.

Далеким спалахом і гулом,
Тяжким веслом у дельті ночі…
Щоб я робив усе, що хочу,
Щоб ти, заплющена, не чула,

як димом дихає облуда,
як підкрадається тривога.
…бо завтра вранці вже нікого
на цьому березі не буде…

* * * *


У мене є балкон, є тиша днів,
вечірній пруг – розлогий, мов гекзаметр.
Те стерпле «так», що ви тоді сказали,
уже довіку житиме в мені.

Ви будете – про мене. Я – про вас.
Хіба ця єдність за обійми гірша?
А ще печаль, і музика, і вірші,
і все, що сміє зневажати час…

Я вже люблю терпець оцей терпкий…
От тільки я не вирішив ще й досі –
коли заплаче цвітом абрикоса,
то як її втішати крізь шибки?  

понеділок, 6 квітня 2020 р.

* * * *


Був довгий шлях. Був ринок на узбіччі.
Тітки з торбами смутку і щавлю.
І на стіні бетонній, залізничній,
хтось написав замучене «Люблю».

І знаючи усіх, кого не люблять,
Ще геть прозора й ласа до тепла,
Весна сміялась, фарбувала губи
І пасмо відкидала із чола.

По телефону говорила з Богом.
Пригублювала вітер, як вино.  
Й ніхто не знав – ну нащо то так довго
летить пелюстя над Лебедином?..