Багряна бабко,
пурпурова бабко,
ти нащо з хвилі відблиски
пила?
Благенька риска,
непримітна ляпка,
Жариночка
минущого тепла.
Було ж тепло, і
ткалося, і згасло.
Втекло, мала,
кудись за болота.
То й ти вже кидай
крильцем воду прясти…
Он бачиш – осінь,
схожа на кота.
Кармінна бабко,
золотава бабко,
усе мине – і ти
минеш за ним.
Хіба якесь там миршавеньке
ябко
впаде до тебе
крізь блакитний дим.
Лежіть, ви ж
бачте, наростає простір,
зникають межі
неба і води…
А осінь що ж?
Сховалася за
мостом –
підстерігає пізні
поїзди.