ці болі що досі мають пекучий характер

ці болі що досі мають пекучий характер

опадають халатами на згорблені вішалки

затуляють проходи постаттю матері

а до ранку стають помітно білішими

усі протяги віють порожньою хатою

там діди із кутків повиходили й плачуть

руки смерті освітлені м’яко і матово

і повіддя тримають гаряче

білі крила за спиною ординаторів

і розмови в усіх нервових відтінках

в їхніх тихих долонях ти радісно спатимеш

як на віях забута дитяча сльозинка

І праліс і тиша черлена

 І праліс і тиша черлена
і зайшлі й подейшлі й ті
що стратились в самоті
і дивляться всі на мене

 гілки у дощівній мряці
і очі і гострий спис
і тихе поздовжнє "спи"
й корова чиясь на гатці

 і їхні обвітрені лиця
і стишені пра-дуби
не зрушать що хоч роби
із місця вже час молиться

 їх руки й маленькі діти
що довго чекали Час
молитви одне дівча
збирає червоні квіти

багато квітів збирають на себе колір

багато квітів збирають на себе колір

осині жала підозри на міокарда

чотири рази заплаче географічна карта

згоріти вп’яте не стане їй сили волі

багато квітів на себе грозу знаходять

медсестри темно додому приходять з ночі

дзвінків бояться і очі у кави вовчі

і пахне смертю весь подих точніше одяг

багато квітів уже не приходять з літа

тепла багато чомусь зостається поза

й ніяких шансів примусити власний мозок

а тіло буде до ранку косити жито

та й буде потом а часом аж надто пити

нічний метелик спочине на переніссі

а здавить горло то я заспіваю пісню

про те що ружа не та що у лузі квітка

твоє ненародження вузол зв’язало міцний

твоє ненародження вузол зв’язало міцний

легенькі спазми то мови твоєї прикмети

подробиці смерті чутливої трясовини

дізнається тільки жерло клозету

це буде завтра це буде не просто так

це правильне рішення вагітності нетривкої

ніхто не чує як в стінку тонку живота

ти вистукуєш формулу смертельної зброї

хлопчики з погамованим себелюбством в очах

хлопчики з погамованим себелюбством в очах

розгойдують на ніч дощові перехрестя

їх завтра не знатимуть а отже треба кричать

і пестить дівчат й візерунки на власнім тілі пестить

вони певні себе і ніхто не скаже по них

що за східці мовчать про їхні потерті шузи

ненароком пилинки химерні знаки вини

їм затягують горло в тужавий адамів вузол

вони всі отруїлись і їм тротуари болять

тільки більшість займенників усе ж чоловічого роду

а в дні янголів їхніх до всього байдужа земля

їм дарує таланти з очима квартирних злодіїв

2002р.

Кружляє безвість снігова

Кружляє безвість снігова –

недремно, намертво, навпомац.

Вузлисті осені судоми

назавжди снігом укрива.

У вікна заховався світ,

старі прикмети добрих вулиць

десь погубилися, забулись,

і вже не вернуться живі.

Ти плачеш в темному кутку.

Ти цій негоді, певно, снишся.

І падає холодне листя

моїх запізнених спокут.

Ти серце кутаєш в пальто,

і ти, лиш ти не йдеш із виду.

І тільки ти від мене підеш,

а не повернеться ніхто.

2002р.

Не їсть апельсинів і мусить не зупинятись

Не їсть апельсинів і мусить не зупинятись
Маленька людина із кігтями кошеняти.
І десять станцій проїхати можна зайвих.
Забути очі у чашці твоєї кави.
Вокзал затихне, де я посміхнувся криво.
І сніг настане – раптово, як білокрів ' я.
Де ти підійдеш – густий, наче пара з рота.
Усі – на південь. А ми стоїмо навпроти.
Тулитись – тепло. Не можна лише лишатись.
Морози дзвонять і вже напинають шатра.
Як ллються очі і дихають в небо цвіллю!
Сліди зникають. Твої. На білім. 

2002р.

холодна душевна зима

холодна душевна зима
загострить свої олівці
у неї в правій руці
сонця нема

у неї сова на брові
і кожен хто каже сьогодні
що носить в собі безодню
хай знає у неї дві

стара молода зима
знімає у збоченім порно
довгі невидимі корені
туги нашої смак

вона в тролейбусах спить
важко зітхає вві сні
наляканий тане сніг
і в наших слідах рипить

їй вірно служить коваль
я бачив колись спросоння
лежали на підвіконні
залізні її слова

вона стояла за склом
несила страшніша сили
на згадку мені лишила
блідо-зелене стебло  

крилата вулиця

крилата вулиця
червоним співом
молодиць плечистих нависла

голоси як плуги –
наскрізь проорюють душу

голоси як дзбани –
аж до серця відлунюють

голоси як сорочки випрані –
м’яко облягають тіло

співають молодиці плечисті
та так врочисто
що хрести на кладовищі
вже немов
хустками повив’язувані
та в сорочках вишитих
ось-ось до танцю підуть

РОЗСИПАНІ СВІТЛИНИ

1
вода
що швидко
гасить
камінці

білоголове
дитя
яке сміючись
біжить за возом
і не знає
що батько
в ньому
вже мертвий

ЛЯЛЬКА

   В грушах своїх загрузає осінь.
   Плакать оце б. Та з ким?
   Ляльці чогось вицвіта волосся,
   Сиплються сторінки.
   
   Принца немає і сходи жовкнуть
   Віршами догори.
   Дивиться лялька голодним вовком,
   Дивиться на поріг.
   
   А за порогом - руді палітури
   Довгих, як час, алей.
   Сердиться лялька, лякається, курить,
   Звично тримає шлейф.
   
   А засинає на пів газети,
   Очі лишень змика,
   Хлипа над нею в бруднім манжеті
   Ніжна чиясь рука.
   
   Гладить мережки, шепоче-кличе:
   “Хочеш зі мною ти?”
   Світить до ранку з долонь обличчя
   Яблуком золотим.

Жовтень

Це сонце тисне. Сонце висне високо.

Це сонце воском у його руках.

У серпні – вродить. В листопаді – висохне.

Ласкавий сум. І палиця легка.

                              

Упали хмари в серце переоране.

В руках то час, то хмари, то вода.

Вона студена – захолонуть корені.

Тоді й засне душа його гніда.

Він буде теплим і пшеницю вимріє.

А сад прозорим легшанням вродив.

Двоїться зір. Зітхають ранні вирії.

Виходять з дупел перші холоди.

2002р.

вивчаю піщинки

вивчаю піщинки

вдягнув окуляри

не бачу

надії нема

кутики Твоїх очей

кутики Твоїх очей

як котики

відкушені

з прутиків

самими

лише

губами

омела довго

омела довго
чекала
що Ти нею
колись
захворієш

довго
колись

як же
наші
гілки
сплелись

З циклу "Просто безвихідь"

1
годинник поволі
починає рухатись навпаки
свідомо прискорюючи свої кроки
в такт із блискучим лезом
тінь якого
вже давно лежить
на моїх венах

2
а матове
пружне поле Твого живота
розпливалося стискалося
і жадало пекучої насолоди
моїх пальців
як зелених подорожників
що до ранку мають
висохнути і
померти

З циклу "Фотографії пейзажів". (За Оскаром Давічо)

1

Фотографія пейзажу закоханих

один лебідь

повставши

з води

похилив шию

у білім саду

над Нею

і боїться

щоб до нього

не приступила

інша лебідка

що дивиться

на нього

стоячи

на мертвому пір'ї

за найтоншим

деревом

познімавши фіранки з вікон

познімавши фіранки з вікон

назавжди йду від Тебе

абсолютно байдужий

до того

що Ти бачитимеш завтра

ПОЦІЛУНКИ

1

щоранку ми з Тобою цілуємось

а щовечора

приходить копач

і зариває наші пошерхлі

поцілунки в землю

що схожа на чорну ластівку

з кривавим поцілунком

на шиї

2

щоранку ми з Тобою цілуємось

а щовечора

прилітає чорна ворона

схожа на срібну

гладінь годинника

якому не вистачає

іще однієї крилатої стрілки

тому ми з Тобою

досі не знаємо

де ми насправді

я зайшов до Твоєї кімнати

я зайшов до Твоєї кімнати

з довжелезного коридору

що ніколи не закінчується

якщо йти в бік

протилежний від Твоєї кімнати

я зайшов до Твоєї кімнати

і побачив Твої очі

і в кожному з них

по довжелезному коридору

Ти дивилась в мої очі

в яких бачила

двоє відчинених дверей

бо щоразу

коли я заходжу до Твоєї кімнати

з коридору

мені хочеться назавжди

зачинити за собою двері

ми дивились

одне одному в вічі

і бачили кожен своє

а між нашими очима

лежала відстань

рівна нескінченному коридору

котрий закінчується

точно посередині нас