четвер, 29 жовтня 2015 р.

* * * *

Д.Д.


Десь, певно, там, у музиці, у синій,
куди я йшов, та щастя не спіткав,
якесь хлоп'я фотографує іній,
відклавши вбік старого рюкзака.

Вдивляється – гілляка, каменюка.
І тиша... тільки ґава не вгава.
Ніхто не йде. Хлоп'яті мерзнуть руки.
Упала навзнак стежка снігова,
грудьми припавши до чужого сліду,
не стерпівши своєї самоти...
Хтось наче йде... Ось-ось уже підійде
і витре запітнілий об'єктив.

Та ні, нікого. Тільки з пилорами
доносяться невиспані баси...
Між небом і вечірніми дворами
полотнищем вирівнюється синь...

Стою собі, бо що вже тут удієш,
як жодна стежка досі не моя...
І те хлоп'я. Чиєсь таке нічиє.
Таке чиєсь покинуте хлоп'я...

* * * *

ти старієш
ти вже
не охочий до теплих одверть
все чутніша печаль
і немов затишніша за радість
ще не пише тобі
над планшетом нахилена смерть
у кросівках легких
на закинутій літній естраді

ти минаєш її
проз вокзал і театр і базар
ув осінній юрмі не додому ідеш як додому
і не пишеш листів
і не віриш вечірнім сльозам
і скидаєш пальто
на свою молоду невагомість

ще не пахне тобі
те зело що у землю росте
просто хочеться стати
й навіки обнятися з лісом
так ти все й уявляв
так і бачив собі
а проте
ти боїшся старіти
боїшся
боїшся

боїшся

вівторок, 20 жовтня 2015 р.

* * * *

Нервові пальці. Тиша непроникна.
Повсюди тиша. Тиша – то змія...
Коли ти плачеш, холодніють вікна.
Коли виходиш – холоднію я.

Стискає світ беззахисно і просто
холодні горла в петлях залишань.
На сорок вікон потемнілий простір...
На сто дверей зачинена душа.