субота, 30 травня 2020 р.

Ліля і Гюля


У радянські часи було заведено обмінюватися адресами. Зустрілися десь – приміром, на відпочинку, поговорили на тему яблунь, що родять як несамовиті, на тему кролів породи сірий велетень або полтавське срібло, принагідно згадали знайомих у царині діставання дефіцитних ліків – от уже й привід записати адресу. У таких випадках моя баба Ольга діставала з торби засмальцьованого блокнота, списаного вздовж, упоперек і навперехрест рецептами консервування груш із виноградом, важливими датами – коли підсипали квочку або спарували корову, і виводила координати нових знайомих.

Того дня ми довго шукали в Одесі готель. Був дощ, бо був жовтень або й листопад. З моря тягло холодом. Адміністраторки одноманітно повідомляли нам через скло, що місць немає й не буде ніколи, що тут усе для командировочних, що мало лі кому збреде в голову валандатися знічев’я, що зачиніть двері, бо взагалі-то тут протяги. Баба зітхала, махала рукою й виходила, за нею – я, а за мною – Ліля й Гюля, дві азербайджанки, які теж приїхали лікуватися в інститут імені Філатова й теж шукали ночівлі. У комунікацію з адміністраторками вони здебільшого не вступали. Стояли за моєю бабою, визирали з-за її плеча. Ліля часто кивала, підтверджувала бабині слова, а Гюля стояла мовчки. Лілі було років щось під шістдесят. Широка сукня, красиве хвилясте сиве пасмо з-під шалика, який прикривав усю голову й перехрещувався на грудях – це мені нагадувало плакат «Родина-мать зовет!» Гюля – молода, струнка й сором’язлива. Вона обережно переступала на високих підборах мозаїчною підлогою, та ще іноді мимохідь поправляла на собі спідницю-олівець.

пʼятниця, 29 травня 2020 р.

Федеріко Гарсіа Лорка. Сомнамбулічний романс

Люблю я пахучу зелень.
Зеленого вітру клекіт.
Зелене вітрило в морі,
коня на горі далекій.
Ворушачи пояс тінню,
то мрію, то тугу кличе
зеленоволоса діва –
холодного срібла вічі.
Люблю я пахучу зелень,
де місяць циганський плаче.
Її споглядають речі,
вона їх чомусь не бачить.

Баба Охрім

Баба Охрім любила вудити рибу на міленькому – забреде було по коліна, сукню квітчасту підсмикає й нанизує хлібні кульки на гачок та язика аж прикусює від захвату. Баба Охрім любила сидіти на пеньку, по-чоловічому широко розставивши ноги, ладнати собі самокрутки. Баба Охрім матюкалася натхненно, поетично, до самозабуття. Зачувши її довершені багатоповерхові конструкції, я роззявляв рота і стояв у священній німоті декілька хвилин; запас лайки в баби Охріма закінчувався не швидко, вона на ходу вигадувала все нові й нові карколомні поєднання, та так, що довколишні дядьки – од водовоза Грицька до агронома Петра Кириловича – німіли, горбилися й утікали геть. Якщо дурне фермівське теля застрягало в непролазному багні, Охрім підходила, брала його під пахву й несла до річки – і полоскала там, тримаючи за загривок, як звичайні баби полощуть білизну.