четвер, 19 березня 2020 р.

* * * *

Тремтять-тремтять осокори в затоках,
Кадять-кадять у болотах пеньки.
І грає лин, і качка синім оком
Хмарину приміряє до ріки.

Із саду світич у завулок світить,
Торкає білу вишню навпрошки.
І вже на дощ, а може, то на вітер
Столітній хаті крутить сволоки.

Усе блищить, не тямиться і пахне,
Бо вже з таємних повечірніх піль
Весна ступає – гола, як Палагна,
У чорні коси заплітає хміль.

* * * *

Десь поза всім, що сталося не з нами,
у тіні слив, між схлипами й піснями,
де синя хустка падає на вітер,
де встиг тобі я душу завинити,
де самота живе самотиною,
постій зі мною… о, постій зі мною,
де юний день заповідає ночі
облудне слово й слово непорочне,
за чорним сном, за страхом і за лихом
живе остання золота безвихідь.

Вона – як млин, що пам’ять перевіє,
Вона – сльозинка на всевишніх віях.
Тече рікою, бджілкою гуде.
Ми там удвох.
Немає нас ніде.

Березень, Господи, квітень...


Гуляти я хочу, гуляти, чули? Ішов зі школи – шапку в Псьол викинув, нащо вона мені? На ту зиму якось уже буде. І листя палять, листя. Повигрібали, поскладали коло воріт, підпалили, стоять і дивляться. Я зі школи йшов – теж дивився. Зайшов у хату, сів, скинув зимові черевики, під канапу запхнув, кросівки знайшов, вони трохи тверді, місяців чотири їх не взували. Гуляти. Їсти. Гуляти.

Учора ми з Олегом ходили за щукою. Вона йшла протокою, красиво розсікаючи воду, зеленкувата голова була майже на поверхні. А ми – за нею. Олег тихо-тихо ступав із острогою напоготові, наче Посейдон у шкіряній куртці. Іноді Олег присідав навпочіпки, прикладав пальця до губ:

– Тихо. Чув, шакал? Тихо…

* * * *

зітхання саду голого покинь
усе покинь од вітру і до слова
журо моя розлуко молитовна
пусти осінні ріки навпаки
спали тонкими пальцями стола
де смуги світла губляться і гаснуть
о птахо ночі квітко передчасна
що до весни дожити не змогла б
якби не ця захмарна висота
де чорна повінь дістає безодні
почуй мене сьогодні лиш сьогодні
бо це ж сьогодні березень настав

бо він уже поніс мою вину
туди де спить на веслах перевізник
звідкіль тобі я віями війну
коли вернуся в пустку і війну
моєї невідомої вітчизни

Опівнічний гість


Солена риба пахла так гостро, що їй, закутаній до самого підборіддя в грубу ряднину, з добре збитою подушкою під потилицею, заснути було ніяк. Страви давно вже стояли на столі, прикриті, а знадвору долинав голосний дитячий лемент – так, мов якась мала дівчинка чи то бавиться з псом, чи втікає од нього. Ногам було тепло, голові м’яко, повіки самі собою склеплялися, їх не тривожила свічка, залишена коло вечері – щоб як зайде в хату, об віщось не спіткнувся, не зачепив чогось, не звалив, не вдарився б. Ото зайде – і її збудить, скаже «та ти тут наготувала на десять косарів, ану злазь, та повечеряєм». Або нічого не скаже, а тільки подивиться. Він так же ж дивиться… І вона злізе вниз, притьма виплутавшись із шмаття, роздмухає вогонь у челюстях, щось пересуне, щось переставить, аби йому було зручніше сидіти. Дрімота з неї злетить, натомість обізветься вечірній голод і легкий дріж. Він гепне кожухом об піл, обтрусить шапку, сяде скидати чоботи й розмотувати онучі, весь гладенький, свіжий, мов кіт, на якому шерсть ще не встигла поблякнути і скуйовдитися від хатнього тепла, трохи чужий кіт, що поки тільки роззирається на все та обнюхує. А тоді повагом підніметься, майже діставши маківкою сволока, і піде до столу, а там уже всього багато накладено та наставлено, і все доладне, зугарне, не тільки їсти добре, а й дивитися гарне. І риба солена, наловлена ним з ополонки, пахне та блищить.

Прийдете четвертого січня


Залишався останній іспит у сесії. Історія України. Сказати б – та що складного? Де там…

На консультації викладачка Алла Миколаївна цілком однозначно, хоч і доброзичливо попередила:

– Я впевнена, що складуть не всі. Переживати не треба. Хто не складе з першого разу – складатиме другий раз письмово. І третій раз – у присутності комісії. Якщо хтось не складе втретє, що ж… доведеться нам із вами попрощатися.

Люблю тебе в пальтах


Прокинувся о 7:28. До потяга лишалося ще півтори години. Надворі коїлося страшне – огидна мряка, якийсь напівдощ, напівсніг. Пив каву й думав, чи треба брати парасольку. Я її точно забуду в потязі. Увесь час думатиму не про те, що мені сьогодні ввечері в Києві модерувати феміністок, а про парасольку, щоб не забути. Пішов без парасольки. Виявилося, що страшно тільки з вікна. За п’ять хвилин, поки дійшов до вокзалу, трохи намокла шапка.

У плацкарті


Потяг № 264 уже подали, але до відправки лишалося ще майже 20 хвилин. Дівчина в ажурному береті кусала морозиво, а куснувши, дивилася, скільки лишилося ще. Дві чи три жирні краплі впали на перон. Двоє чоловіків нервово затягувалися цигарками й роззиралися, не знаючи, куди б викинути недопалки. У сусідній восьмий вагон вантажили окремо жовту картату коляску, окремо немовля, окремо кілька чемоданів. Провідниця сканувала електронні квитки й запрошувала жестом заходити. Із гучномовця долинав жіночий голос. Він детально розповідав про колії, номери потягів, час, уважність, обережність і якісь залишені речі. У роті од нього лишався металевий присмак.