пʼятницю, 27 лютого 2015 р.

* * * *

живе в кімнаті березень напружений
щомить готовий кинутися геть
і ми живемо
присмеркові служимо
з важких гардин витрушуємо смерть

і ти живеш злютований до атома
по чорних сходах черкаєш пальтом
на вулиці
наводнені солдатами
несеш сміття післязимових втом

вже наче ворс сумирний і приречений
тонкий і перекраяний до шва
все менше світла
у коротких реченнях
все більше необжитості в словах

на тебе віття розігріте ласиться
а ти сидиш як личить блукачам
коло стіни
навпочіпки
мов пасинок
до голих ніг притиснувши м'яча

середу, 25 лютого 2015 р.

Гіркий запах батька

Коли алкоголь уже майже допитий, а склянка на столі стоїть понура й нервова, як вивих у темряві, перед очима, як і завжди холодним вечором, проступає вікно з важкими коричневими завісами. З темноти проступають балконні двері, вони напіврозчинені, і крізь них у кімнату залітає цементний пил і запахи двору – погнутої дитячої гойдалки і нерухомого зимового піску. У кімнаті запахи ламаються, надщерблюються, стають важкими й загрозливими, як моя неспроможність будь-коли, хоча б на короткий час, вийти звідси і глибоко вдихнути. Мені призначено стояти тут, спершись на одвірок, непомітно зішкрібати фарбу з дверей і заганяти собі під нігті. Я тримаю руки по швах і слухаю його голос, який давно вже не сягає голови, натомість осідаючи під шкірою. Від нього вже не тіпається серце й не опускаються додолу очі, а тільки іноді нервово посмикуються руки, важчають ноги – так, ніби набиті мокрою тирсою. Усі двері за моєю спиною зачинені, і лише ріденькі наполохані придихи з коридору говорять мені, що за межами цієї кімнати існує життя. Але двері відчинити не так просто. Перш, ніж відчинити двері, я маю почути всі його слова, прийняти під свою шкіру всі голки, всю блювотину, всі міазми, якими він, наче вмілий кондитер, начиняє щовечора ламкий еклер мого тіла. Зрідка, щоб він не помітив, я можу лише переминатися з ноги на ногу, ворушити пальцями у шкарпетках і силкуватися не позіхнути. Коли надвірні голоси замовкнуть, коли замовкне телевізор, коли він сам утомиться від свого голосу, він нарешті мене відпустить, і я зможу зачинитися в себе в кімнаті, щоб уявним ножем ще пів ночі здирати з шкіри все, що він на неї наліпив.

суботу, 21 лютого 2015 р.

Ятері

Риболовля манила й вабила мене з самого малечку. У нас ніколи не було свого човна, на якому можна пливти хтозна куди і ловити скільки завгодно, а тому я років з п'яти заворожено стежив за чужими човнами – як вони причалювали до берега, як із них вилазили дядьки з підкоченими до колін мокрими холошами, як глухо гупало об корму весло, і – нарешті – у чотири руки висотувались полотнища волоків або неводів. Вони лежали на траві так широко, як одяг святого. Там, серед вервиць водяної кропиви, серед брунатного зела, поблискували срібні й золоті тіла рибин. Вони терлися об вічка сітки, лишаючи на них іскорки луски, вони били чорними й червоними хвостами, хапали ротами літнє повітря, викликаючи в мене німий подив аж до заціпеніння. Дядьки спритно виплутували пліток, краснопірок, щучок і окунців із тенет, стискали їх у руках і вкидали в мокрі матір'яні торби. Я теж, уже геть себе не тямлячи, тягнувся до жабрів, смикав за хвости, силкувався витягти і поволі п'янів од рибного духу, од розводів луски на руках. Я геть забував, що човен не мій, і сітка в ньому не моя, і риба в сітці – чужа. Дядьки погиркували на мене – я відходив, але за мить знову повертався, сідав навпочіпки і порпався в неводах. Не було такої сили, яка могла б віднадити мене від риби.

четвер, 12 лютого 2015 р.

Баба з козами (відредаговане)

Баба Галька Приймачка доводилася нам якоюсь далекою родичкою – чи то троюрідна дідова сестра, чи дружина прабабиного племінника…

Спитайте мене оце, навіщо я пишу про неї, – то навряд чи знайду відповідь. Хіба скажу про те, що життя часом минає набагато швидше, аніж здавалося колись. Хіба скажу, що навіть пам'ять наша здатна минати – вона вицвітає, як осінній цвіт, у неї заходить невблаганна земля. І через тридцять років я вже навряд чи згадаю достеменно, у який колір були пофарбовані віконниці бабиної Гальчиної хати, у який бік відчинялася її хвіртка, де саме росла височенна яблуня – під причілком чи біля криниці. І хай більше ні для кого в усьому світі не важать ні її двері, ні вікна, ні білі кози, ні ганчірка, кинута на лавицю, ні яблуня, ні саме півмертве село, яке зараз уже ледь блимає поодинокими вогнями, – мені воно має світити як раніше. Бо якщо погасне, то чим світитимусь я сам? Чим зігрію себе в безконечній довколишній зимі? Яка сила підніме траву на моїй могилі і чия рука поправить хустку на моєму хресті? Потрошку, по чисниці, по шматочку я хочу віднести бабине життя у неперервність і неминучість, щоб воно звідти світило всім, хто хоче того світла.

середу, 11 лютого 2015 р.

Балада про квашені помідори (відредаговане)

Історія квашених помідорів починається ранньої весни, коли ваша стара й наче вже нікуди „невгодна” прабаба, замість годинами кликати до себе смерть або навпаки просити бога продовжити їй віку, раптом дістає з-під ліжка вузлики й котомки, ворочки, газетні пакунки, порвані целофанові пакетики, а часом і шматини з чистого небіленого полотна. Ваша прабаба розкладає все те на колінах, сідає при вікні й довго ворушить, перетрушує, перебирає:

– Оце, мабуть, оті, прошлогодні, сливки... чи ні... це, мабуть, ті, шо Манька привезла з Піщаного... які ж його, в чортового батька, садить?

неділю, 1 лютого 2015 р.

Баба пряде (відредаговане)

Баба пряде...

Баба снує кужелем туди-сюди... Хто тепер пряде? Тепер вечоріє. Грає сонце на синіх нитках. Вечір. Либонь наловив собі линів на юшку, наїсться та й ляже спати – впустить ніч. Впустить на земляну долівку, як горщик, пахучий горщик, що пам'ятає, як грають сильні чоловічі жовна, як шарудять по ньому натруджені пальці.

Жито осипається, половіє, горне сірий рушник набік, ворушить вусами квітки. А баба пряде. Утирає сонце, яке чогось набігло на щоку та прилипло, немов лушпина від гарбузового насіння. Втирає сонце. Пряде сонце. Пряде довго. Вицвілі очі поволі блукають по нитках, лишаючи за собою довгі поламані тіні.