Досі пам’ятаю його трохи розтягнутий турецький
светрик і зачіску, яку наша вчителька називала "учнівською" й
вимагала від усіх хлопців негайно постригтися так само. Окрім зачіски, у
вчителів, здається, більше не було причин ставити Вовку за приклад. Учився він
посередньо, як тоді казали – "їздив на трійках". Якимись добрими
результатами Вовка міг похвалитися хіба ще в дні збирання металолому. Його
батько – здоровенний волохатий чолов’яга, схожий на єті – працював на тракторній
бригаді й часто виручав наш клас здоровенними колесами, поламаними боронами та
іншим сільськогосподарським реманентом, який вийшов з ужитку і благополучно
гнив на неозорих ланах батьківщини. Вовка своїм внеском у суспільно важливі
справи аж ніяк не пишався. Він узагалі мало чим пишався й мало чим цікавився.
На його обличчі майже весь час був вираз якоїсь похмурої відчуженості від
колективних справ. Навіть за партою він сидів сам. Кілька разів учителька все ж
підсаджувала до нього певну зразкову дівчинку, щоб та позитивно вплинула на
Вовку, але це завжди кінчалося одним і тим самим – Вовка показував їй такі
чудеса соціопатії й мізантропії, кладучи посередині парти кордон у вигляді
пенала, відвертаючись і всіма силами ігноруючи слабкі спроби привити йому
почуття колективу, що дівчинка, не витримавши й тижня, без дозволу вчительки
пересідала деінде. А Вовка, як і раніше, всі уроки пролежував головою на парті,
тільки подеколи знехотя випливаючи зі своєї байдужої ліні, зі своєї недосяжної
печалі...