Ми з Катькою плуганимося по гриби. Я дуже цьому
радію, бо Катька цілий місяць аж до сьогоднішнього дня не розмовляла зі мною.
Коли Катька говорить оце своє страшне "Я з
тобою не балакаю", у мене зразу трусяться жижки (хоч я й не знаю де вони
є), шкірою йде морозець, а в обличчя б’є гарячий вітер. Якщо Катька каже, що не
балакає, то так воно й буде. Причому, тут ідеться не про якесь умовне загальне
небажання спілкуватися на відверті теми, ідеться про повний, тотальний,
нищівний ігнор. Катька, коли не балакає, робить вигляд, що мене тупо немає.
Іноді мені навіть здавалося, що вона от зараз пройде крізь мене, мов крізь
пусте місце.
Останнього разу Катька не балакала зі мною через
те, що я, купаючись, жбурляв мулякою в Олега – ми так дурачилися – а потрапив
прямо Катьці в лице. "Прямо в морду", – сказав Олег і заржав. Я теж
заржав, бо муляка на обличчі робила Катьку схожою на якусь дику потвору. Катька
спершу теж хотіла заржати, уже й губи підготувала, але раптом передумала й
сказала оте страшне "Я з тобою не балакаю". Я, звісно, хотів усе
виправити, хоч і розумів безнадійність свого заміру. Я говорив до неї.
Намагався смішити. Перепиняв дорогу. Благав. Клянчив. Молив. Не помагало. Я
знав, що не поможе. Катька тягла по піску своє мокре парео, у руці тримала
босоніжки, у другій – заколку. Коли вона вже завернула до свого завулка, я
пішов назад до річки. Спершу хотів топитися, але поки дійшов, передумав. Ліг
біля свого улюбленого гнилого човна, застромив голову в торішнє листя й
милувався небом, що потроху вечоріло. Дома дід назвав мене "чортовим
підкаблучником", розказав про все прабабі, а та страшним шепотом попросила:
"Як я вмру, а він надума її брать, Мишко, не допусти!"