четвер, 19 січня 2017 р.

Вітні Х’юстон


Ми з Катькою плуганимося по гриби. Я дуже цьому радію, бо Катька цілий місяць аж до сьогоднішнього дня не розмовляла зі мною.

Коли Катька говорить оце своє страшне "Я з тобою не балакаю", у мене зразу трусяться жижки (хоч я й не знаю де вони є), шкірою йде морозець, а в обличчя б’є гарячий вітер. Якщо Катька каже, що не балакає, то так воно й буде. Причому, тут ідеться не про якесь умовне загальне небажання спілкуватися на відверті теми, ідеться про повний, тотальний, нищівний ігнор. Катька, коли не балакає, робить вигляд, що мене тупо немає. Іноді мені навіть здавалося, що вона от зараз пройде крізь мене, мов крізь пусте місце.

Останнього разу Катька не балакала зі мною через те, що я, купаючись, жбурляв мулякою в Олега – ми так дурачилися – а потрапив прямо Катьці в лице. "Прямо в морду", – сказав Олег і заржав. Я теж заржав, бо муляка на обличчі робила Катьку схожою на якусь дику потвору. Катька спершу теж хотіла заржати, уже й губи підготувала, але раптом передумала й сказала оте страшне "Я з тобою не балакаю". Я, звісно, хотів усе виправити, хоч і розумів безнадійність свого заміру. Я говорив до неї. Намагався смішити. Перепиняв дорогу. Благав. Клянчив. Молив. Не помагало. Я знав, що не поможе. Катька тягла по піску своє мокре парео, у руці тримала босоніжки, у другій – заколку. Коли вона вже завернула до свого завулка, я пішов назад до річки. Спершу хотів топитися, але поки дійшов, передумав. Ліг біля свого улюбленого гнилого човна, застромив голову в торішнє листя й милувався небом, що потроху вечоріло. Дома дід назвав мене "чортовим підкаблучником", розказав про все прабабі, а та страшним шепотом попросила: "Як я вмру, а він надума її брать, Мишко, не допусти!"

пʼятницю, 6 січня 2017 р.

Сміттєвоз


Він приїжджає рівно о двадцятій нуль нуль. Треба брати чорне відро, повне сміття, мчати з четвертого поверху на перший, оббігати будинок і висипати все з відра, доки він не поїхав. Після того, як висиплеш сміття, треба вимити відро біля колонки, а спершу вистояти чергу. Тьотя Вєра з третього поверху в червоному байковому халаті миє відро пучком споришу. Тітка з кооперативного будинку просто споліскує. Дядя Вася в тільняшці і з якорем на плечі присідає біля колонки навпочіпки, смердить самогонкою, п'є воду, хлюпає нею на тіток – заграє. Долоні в нього зашкарублі, під нігтями – чорно. Відходить, хитаючись. Тітки стулюють вуста ниткою, співчувають його жінці, косяться на їхні вікна.

Я пропускаю в черзі всіх – і тих, хто стояв попереду, і тих, хто далеко позаду. Соціум нашого двору не бере мене до уваги, я й не сперечаюся, аби тільки ні з ким не розмовляти зайвий раз. Коли я теж присідаю навпочіпки помити відро, мене відсторонює тітка з рушником на голові: "Підождеш!" Підожду. Відсуваюся, жду. Вода з-під її рук ляпає мені на кросівки. Лоб у тітки місцями мідний – волосся фарбувала... Перед тим, як натиснути важіль колонки, озираюся, чи не треба ще кого пропустити.