четвер, 3 грудня 2020 р.

* * * *


 

Наталці Фурсі

 


Осінній вечір, марева загірні,

Старих стежок плетіння золоте.

Заходить діва-осінь до вечірні,

Подолом чорні сходини мете.

 

При ній і дням немов немає ліку,

Тремтить до свічки біла курява.

Крізь сон ікони пахнуть базиліком,

А сльози важать більше, як слова.

 

Тонкі мережки, кучері хвилясті,

Червоні зблиски в темному єстві…

Ось діва-осінь стане до причастя,

Вперед простягне руки снігові.

 

І, перейнявши той останній шерех,

Хтось Невідомий вийде до людей.

Тернина ранку при церковних дверях

Йому під ноги тихо упаде.

пʼятниця, 20 листопада 2020 р.

* * * *


Вертала осінь, кажуть, з Бессарабії.
Пливла немов уже четвертий день –
Тримала весла пальцями ослаблими,
Всміхалася, мовчала, нітелень…

Вона неначе їдучи щось бачила,
Десь у лозі… чи звір, чи чоловік?
Причинне, кажуть, безневинно страчене,
Що глянеш раз – та й буде вже навік.

А їй ще ж мовби їхати та їхати –
Одним-одній – ні почту, ані слуг.
У спину їй дивилося і дихало
Неперебутнє озеро Ялпуг.

Од неї люди мовчки відверталися.
Чого б ото? Із ярмарку? Авжеж...
Вона була за лісом чи за пралісом,
Ніхто ж не знав, і я не бачив теж

Тих спраглих уст, що вихоплені з пломеню,
Судоми брів, оскомини зап’ясть…
А світ давився горем та соломою –
За що він купить? І кому він дасть?

І вже десь там, де щось далеке світиться,
Мов серце, переповнене ущерть,
Три жінки вийшли в дукачах і китицях
Поворожити осені на смерть.

Ото й усе. Ні голосу, ні помочі.
Сама вода – і човен нарозхит.
Казали, сонце там стояло поночі.
Мовляв, циганське. Чорне, як санскрит.  

понеділок, 19 жовтня 2020 р.

* * * *

 

Який туман понад водою – 
Туди надвечір не ходи.
Там білий дідич бородою
З води виймає неводи.

Він курить, сердиться, регоче.
Нема нічого – й не було.
Лиш золотий перестрах ночі
Ось-ось проллється на село.
 
А ти мовчи, ти стій у тіні –
Побачиш хоч оддалеки,
Як білу змучену пташину
Той дідич тулить до щоки.

середа, 30 вересня 2020 р.

* * * *


 

Дивись – цей ліс надвечір зник увесь,
Мов лист, упав кудись за огорожу.
Лишилось тло задиханих небес,
саменьке тло, а далі – вже й не можна.

Погоня довга, тятива – тонка.
А птаство, птаство… та йому ж байдуже,
що згасла за шипшиною ріка
й настала тиша, вража й осоружна.

Дивись – орда за шатрами лягла,
до шоломів примірявши покору,
коли дари із княжого стола
губами брала олениця чорна.


субота, 12 вересня 2020 р.

* * * *

 

Ця гостра синь у голому вікні,

Ця німота, у золото залита.

Он клени в празниковому вбранні

Вже сплять, поважні, як митрополити.

 

От тільки стежка… стежка ще жива,

Пече, тремтить, у листі кроки ловить,

Неначе розворушені слова,

Яких уже нікому й не промовиш.

субота, 30 травня 2020 р.

Ліля і Гюля


У радянські часи було заведено обмінюватися адресами. Зустрілися десь – приміром, на відпочинку, поговорили на тему яблунь, що родять як несамовиті, на тему кролів породи сірий велетень або полтавське срібло, принагідно згадали знайомих у царині діставання дефіцитних ліків – от уже й привід записати адресу. У таких випадках моя баба Ольга діставала з торби засмальцьованого блокнота, списаного вздовж, упоперек і навперехрест рецептами консервування груш із виноградом, важливими датами – коли підсипали квочку або спарували корову, і виводила координати нових знайомих.

Того дня ми довго шукали в Одесі готель. Був дощ, бо був жовтень або й листопад. З моря тягло холодом. Адміністраторки одноманітно повідомляли нам через скло, що місць немає й не буде ніколи, що тут усе для командировочних, що мало лі кому збреде в голову валандатися знічев’я, що зачиніть двері, бо взагалі-то тут протяги. Баба зітхала, махала рукою й виходила, за нею – я, а за мною – Ліля й Гюля, дві азербайджанки, які теж приїхали лікуватися в інститут імені Філатова й теж шукали ночівлі. У комунікацію з адміністраторками вони здебільшого не вступали. Стояли за моєю бабою, визирали з-за її плеча. Ліля часто кивала, підтверджувала бабині слова, а Гюля стояла мовчки. Лілі було років щось під шістдесят. Широка сукня, красиве хвилясте сиве пасмо з-під шалика, який прикривав усю голову й перехрещувався на грудях – це мені нагадувало плакат «Родина-мать зовет!» Гюля – молода, струнка й сором’язлива. Вона обережно переступала на високих підборах мозаїчною підлогою, та ще іноді мимохідь поправляла на собі спідницю-олівець.

пʼятниця, 29 травня 2020 р.

Федеріко Гарсіа Лорка. Сомнамбулічний романс

Люблю я пахучу зелень.
Зеленого вітру клекіт.
Зелене вітрило в морі,
коня на горі далекій.
Ворушачи пояс тінню,
то мрію, то тугу кличе
зеленоволоса діва –
холодного срібла вічі.
Люблю я пахучу зелень,
де місяць циганський плаче.
Її споглядають речі,
вона їх чомусь не бачить.

Баба Охрім

Баба Охрім любила вудити рибу на міленькому – забреде було по коліна, сукню квітчасту підсмикає й нанизує хлібні кульки на гачок та язика аж прикусює від захвату. Баба Охрім любила сидіти на пеньку, по-чоловічому широко розставивши ноги, ладнати собі самокрутки. Баба Охрім матюкалася натхненно, поетично, до самозабуття. Зачувши її довершені багатоповерхові конструкції, я роззявляв рота і стояв у священній німоті декілька хвилин; запас лайки в баби Охріма закінчувався не швидко, вона на ходу вигадувала все нові й нові карколомні поєднання, та так, що довколишні дядьки – од водовоза Грицька до агронома Петра Кириловича – німіли, горбилися й утікали геть. Якщо дурне фермівське теля застрягало в непролазному багні, Охрім підходила, брала його під пахву й несла до річки – і полоскала там, тримаючи за загривок, як звичайні баби полощуть білизну.

пʼятниця, 10 квітня 2020 р.

Нічні купання в серпні



Ми стояли в озері удвох.
Тиша розстелялася, як скатерть.
Пахло небо. Усміхався Бог,
зорями оздоблював латаття.

Майже не здригалася вода,
тільки десь, у теплому безвітрі,
шкодували яблука в садах,
Що так швидко вигоріло літо.

Що десь там, на сонних полинах,
як у плащ, закутана у морок,
осінь уже дивиться на нас,
але ще нічого не говорить.  

середа, 8 квітня 2020 р.

* * * *


…бо так хотілося забави –
багаття, надвечір’я, човен…
Торкати випадковим словом
твою розвихрену заграву.

У темноту, у нетрі, в хащі,
в гарячі сни, в тремкі пенати,
щоб тільки притьма цілувати –
спрожогу, солодко, нінащо.

Далеким спалахом і гулом,
Тяжким веслом у дельті ночі…
Щоб я робив усе, що хочу,
Щоб ти, заплющена, не чула,

як димом дихає облуда,
як підкрадається тривога.
…бо завтра вранці вже нікого
на цьому березі не буде…