четвер, 8 липня 2021 р.

Стамбульська пісня

 

пливла собі без голосу з ключами та й на поясі
зрадецькими дорогами хрещатими волічками  
аж поза кам’яницями де той невольник молиться
що в нього ноги спутані що дні йому полічені

не бачила за юрмами не зчулася за гомоном
забулася заплуталась ударилася зосліпу
об десять брам золочених об двадцять стін мурованих
об сонце неприкаяне в Босфорі пополоскане

а попливла б за рибами полинула б за птицями
нехай те серце вискочить нехай почує матінка
як я крізь сон ходитиму глибокими темницями
ключами дзеленьчатиму та двері отверзатиму

ячатиму обмарена сама собі розхристана
яристими намистами розкритими Коранами
щоб вивести невольника з базару аж до пристані
поміж важкими хмарами й богами барабанними

та й повернуся повагом та й піднімуся сходами
крізь десять стін мурованих лиця торкнуся пальцями  
примарна ніби гурія сріблиста наче лодія
до самих брів закутана шовками самаркандськими

бо я йому єдина як зоря над ятаганами
княгиня сліз несплаканих рабиня ймення власного
ой чом же я потурчилась чому побусурманилась –
для розкоші турецької для лакомства нещасного

Іранська пісня

 

котились темно над палацом хмари
важкі як неспокутуваний гріх
шахиня Парі і шахиня Зарі
щось танцювали спинами до всіх
і там де світу зоставалось мало
сама луна розкотиста луна
за ними піднімались запинала   
та ворушились тіні дотемна
байдужі до подяки й до покари
закуті златом тілом молоді
шахиня Зарі і шахиня Парі
як дві свічі тремтіли при воді
немовби хтось домалював їм крила
агатні коси тінь молодика
вони щезали сходились мінились
і вже було й не знати де яка
котились хмари мов підбиті синім
ще трохи й залу снігом замете
тому ви так танцюєте шахині
що вже до ранку не доживете
упадете як вершники із сідел
спалахнете як титли зі строфи
над кожним сном над кожним вашим слідом
до ранку жахно витимуть калфи

пʼятниця, 28 травня 2021 р.

* * * *


Огірочки пасло мишеня
Та дивилось мовчки, як стерня
На куценькій удовиній нивці
Проколола сонні чорнобривці.

Квіточку понюхало, а там
Зачаїлась рання темнота.
Прохолодна вереснева пустка
Вже якусь обмарила пелюстку.

Літо-літо, хто тебе одняв?..
Мабуть, сумувало мишеня…
На прощання обіймало нишком
Огірочок жовтий на обніжку.

четвер, 3 грудня 2020 р.

* * * *


 

Наталці Фурсі

 


Осінній вечір, марева загірні,

Старих стежок плетіння золоте.

Заходить діва-осінь до вечірні,

Подолом чорні сходини мете.

 

При ній і дням немов немає ліку,

Тремтить до свічки біла курява.

Крізь сон ікони пахнуть базиліком,

А сльози важать більше, як слова.

 

Тонкі мережки, кучері хвилясті,

Червоні зблиски в темному єстві…

Ось діва-осінь стане до причастя,

Вперед простягне руки снігові.

 

І, перейнявши той останній шерех,

Хтось Невідомий вийде до людей.

Тернина ранку при церковних дверях

Йому під ноги тихо упаде.

пʼятниця, 20 листопада 2020 р.

* * * *


Вертала осінь, кажуть, з Бессарабії.
Пливла немов уже четвертий день –
Тримала весла пальцями ослаблими,
Всміхалася, мовчала, нітелень…

Вона неначе їдучи щось бачила,
Десь у лозі… чи звір, чи чоловік?
Причинне, кажуть, безневинно страчене,
Що глянеш раз – та й буде вже навік.

А їй ще ж мовби їхати та їхати –
Одним-одній – ні почту, ані слуг.
У спину їй дивилося і дихало
Неперебутнє озеро Ялпуг.

Од неї люди мовчки відверталися.
Чого б ото? Із ярмарку? Авжеж...
Вона була за лісом чи за пралісом,
Ніхто ж не знав, і я не бачив теж

Тих спраглих уст, що вихоплені з пломеню,
Судоми брів, оскомини зап’ясть…
А світ давився горем та соломою –
За що він купить? І кому він дасть?

І вже десь там, де щось далеке світиться,
Мов серце, переповнене ущерть,
Три жінки вийшли в дукачах і китицях
Поворожити осені на смерть.

Ото й усе. Ні голосу, ні помочі.
Сама вода – і човен нарозхит.
Казали, сонце там стояло поночі.
Мовляв, циганське. Чорне, як санскрит.  

понеділок, 19 жовтня 2020 р.

* * * *

 

Який туман понад водою – 
Туди надвечір не ходи.
Там білий дідич бородою
З води виймає неводи.

Він курить, сердиться, регоче.
Нема нічого – й не було.
Лиш золотий перестрах ночі
Ось-ось проллється на село.
 
А ти мовчи, ти стій у тіні –
Побачиш хоч оддалеки,
Як білу змучену пташину
Той дідич тулить до щоки.

середа, 30 вересня 2020 р.

* * * *


 

Дивись – цей ліс надвечір зник увесь,
Мов лист, упав кудись за огорожу.
Лишилось тло задиханих небес,
саменьке тло, а далі – вже й не можна.

Погоня довга, тятива – тонка.
А птаство, птаство… та йому ж байдуже,
що згасла за шипшиною ріка
й настала тиша, вража й осоружна.

Дивись – орда за шатрами лягла,
до шоломів примірявши покору,
коли дари із княжого стола
губами брала олениця чорна.


субота, 12 вересня 2020 р.

* * * *

 

Ця гостра синь у голому вікні,

Ця німота, у золото залита.

Он клени в празниковому вбранні

Вже сплять, поважні, як митрополити.

 

От тільки стежка… стежка ще жива,

Пече, тремтить, у листі кроки ловить,

Неначе розворушені слова,

Яких уже нікому й не промовиш.

субота, 30 травня 2020 р.

Ліля і Гюля


У радянські часи було заведено обмінюватися адресами. Зустрілися десь – приміром, на відпочинку, поговорили на тему яблунь, що родять як несамовиті, на тему кролів породи сірий велетень або полтавське срібло, принагідно згадали знайомих у царині діставання дефіцитних ліків – от уже й привід записати адресу. У таких випадках моя баба Ольга діставала з торби засмальцьованого блокнота, списаного вздовж, упоперек і навперехрест рецептами консервування груш із виноградом, важливими датами – коли підсипали квочку або спарували корову, і виводила координати нових знайомих.

Того дня ми довго шукали в Одесі готель. Був дощ, бо був жовтень або й листопад. З моря тягло холодом. Адміністраторки одноманітно повідомляли нам через скло, що місць немає й не буде ніколи, що тут усе для командировочних, що мало лі кому збреде в голову валандатися знічев’я, що зачиніть двері, бо взагалі-то тут протяги. Баба зітхала, махала рукою й виходила, за нею – я, а за мною – Ліля й Гюля, дві азербайджанки, які теж приїхали лікуватися в інститут імені Філатова й теж шукали ночівлі. У комунікацію з адміністраторками вони здебільшого не вступали. Стояли за моєю бабою, визирали з-за її плеча. Ліля часто кивала, підтверджувала бабині слова, а Гюля стояла мовчки. Лілі було років щось під шістдесят. Широка сукня, красиве хвилясте сиве пасмо з-під шалика, який прикривав усю голову й перехрещувався на грудях – це мені нагадувало плакат «Родина-мать зовет!» Гюля – молода, струнка й сором’язлива. Вона обережно переступала на високих підборах мозаїчною підлогою, та ще іноді мимохідь поправляла на собі спідницю-олівець.

пʼятниця, 29 травня 2020 р.

Федеріко Гарсіа Лорка. Сомнамбулічний романс

Люблю я пахучу зелень.
Зеленого вітру клекіт.
Зелене вітрило в морі,
коня на горі далекій.
Ворушачи пояс тінню,
то мрію, то тугу кличе
зеленоволоса діва –
холодного срібла вічі.
Люблю я пахучу зелень,
де місяць циганський плаче.
Її споглядають речі,
вона їх чомусь не бачить.