Торішня Одеса не забудеться. Усе колись забудеться
– все, до цурки, до гнотика, до клаптика, до краплинки, а торішня Одеса – ні.
До того ж, Одеса не архітектурна, Одеса не історична, не колоритна, не солона й
не морська, бо таку її я вже знав колись, у часи, які тепер видаються зовсім
чужими часами. Море, пляж і вулиці теж перейдуть у ті чужі часи, стануть
набутком тривкої непам’яті, незрушної водяної гладі, що поглине колись і мене,
і нас, і вас, і всіх, і все. Десь залишаться тільки окремі порвані фрагменти,
яскраві плями, чіткі силуети, нервові пересмики, клубки в горлі, скабки під
шкірою –вони стривожать уже й не мене, і не нас, і не вас, а когось, хто здригнеться
від скрипу, ставши голою п’ятою на паркет, а відчинивши холодильник, розмотавши
целофан, спітнілий усередині від перепаду температур, дістане помідор, а ще
козячий сир, а ще болгарський перець, а ще мідії, наловлені колись мною (мною!)
в бірюзовому муарі, між ніздрюватих каменів і до всього байдужих медуз...