Він так ішов –
нікому, бо кому?
Він – вересень,
та хто його вже любить?
Довкіл тітки
провітрюють пітьму,
мов гаманці,
затискуючи губи...
Він був комусь. А
сам собі не був.
Він якось враз
позбавився усього.
Холодні двері
взявши на скабу,
пішов собі, як
старець, на дорогу.
І шепотів, аж душу
застудив,
сутулим тіням,
нетерплячим дітям:
"Я вже
нікому в світі не один...
Вже нікому й
наснитися у світі..."