Ти не психопат, ти невротик.
У дитинстві, у садочку дівчинка тобі збрехала, що в зеленій цибулині можна
їсти тільки зелені пірця, а білий низ – не можна, бо вмреш. Вмреш. Ти закляк із
ложкою й почав панічно згадувати, ковтав чи не ковтав. Не міг згадати.
Здавалося, що ти таки кусав, таки кусав те біле й отруйне, кусав і ковтав.
Назавжди.
З тобою не можна було жартувати. Ти боявся, що вмреш. У шість років уперше
потрапив на похорон. Ховали сусідську бабу Уляну. Висохлу й покірну, як пучок
полину. Товаришки підходили до труни, стукали вказівними пальцями по блакитних
ромбиках, якими вона була оббита, і приказували: "Улянко, Улянко..."
Ти теж підійшов, постукав і сказав до неї "Улянко..." Ти перестав
боятися мертвих, але стукати не розучився. Коли тобі ставало тривожно, ти
стукав. Чотири рази. По чомусь твердому. Чотири рази. Коли надто тривожно –
двічі по чотири. І заново. Ти досі стукаєш. Але ти розумієш, що це, власне,
нічого не дає. Просто, постукавши, ти на кілька хвилин заспокоюєшся. Ти не
психопат. Ти знаєш, де закінчується реальність і починається кошмар.