Здається, літо
вже губило пера,
останні двері
брало на скабу,
«Люблю», – сказав
я білому паперу.
Вода стояла темна,
як мадера,
а понад нею берег
чи й не берег,
а так – барвистий
ринок Істамбул.
То я на нім
тримав тебе за руку,
я муку полоскав
на бистрині,
Я обнімав вологе
і опукле,
я переймав
солодке, наче цукор.
На весь базар, на
всі шовкові луки
той поцілунок танув
і дзвенів.
А ти прощалась,
лежачи, прощалась.
Так неумисно,
гірко, горілиць.
Ти вже була
нечула, наче далеч,
була за туском і
була за жалем,
та й не була ж, а
тільки заблукала
поміж оцих чи
яток, чи копиць…
І я од тебе – за
одненький подих,
а сам од себе –
геть на чужині,
не знавши броду,
не питавши згоди,
ходив і слухав,
як так само ходить
твоє вечірнє
дихання по воду,
твоє османське
сонце по мені.