Тому, хто нічого
про це не знає, розкажу коротко. Pussy Riot – російський феміністичний панк-рок-гурт, який
організовував свої виступи в форматі несанкціонованих акцій в непризначених для
цього місцях. 21 лютого 2012 року в Храмі Христа Спасителя в Москві гурт здійснив акцію під назвою „панк-молебен”.
Учасниці забігли на амвон, де протягом приблизно 40 секунд хрестилися, стоячи
на колінах, та намагались виконати свою пісню, аж поки не були вигнані охоронцями
храму. Серед іншого, в пісні лунав заклик до Патріарха Кирила – вірити в Бога,
а не в Путіна. 26 лютого дівчат оголосили в розшук. На початку березня вони
були арештовані за обвинуваченням у хуліганстві. Їх досі тримають у СІЗО.
Ось уже стільки
часу в Росії не стихають хвилювання з цього приводу. І офіційні, й неофіційні
мас-медіа присвятили Pussy Riot не один квадратний кілометр шпальт і сотні годин ефірного часу.
Обговорювались аспекти цієї справи і в найпопулярнішому ток-шоу „Пусть
говорят”, де сумнозвісний ведучий Андрєй Малахов увесь час намагався тягнути
ковдру в бік ображеного Православ’я, але вона вперто сповзала додолу. Бо навіть
запрошені священники визнали, що про жодні 7 років реального позбавлення волі
мова йти не може, а дівчат треба просто нагодувати просфорами і змусити місяць
підмітати бордюри біля храму. Русскіє казакі висунули пропозицію відшмагати
дівчат на площі і відпустити. Тільки відверто підсадний селезень юрист разом з
ведучим сорок хвилин рвали горлянки, доводячи, що дівчата скоїли саме
кримінальний, а не адміністративний злочин. Власне, їх мало хто почув, бо
навіть запрошений президент адвокатської палати Москви Гєнрі Рєзнік відкрито заявив, що вчинок Pussy Riot в жодному разі не
може офіційно розглядатися з точки зору Кримінального кодексу Росії. Але він
помилявся…
Ось уже 5 місяців
дівчат тримають під вартою. Двоє з них мають малолітніх дітей. Зараз почався
суд. Дівчат піднімають о 5 ранку, везуть у „стакан”, де вони проводять дві
години. Близько восьмої починається засідання суду. З невеликою перервою
засідання триває десь до дванадцятої ночі. Обвинувачені не отримують гарячої
їжі – тільки сухпайки. Так звані „біч-пакети”, до яких входять „галети армійські”,
„розчинний суп” і „розчинна каша”. А ще – пласткова ложка і стаканчик. Але всім
відомо, що для приготування розчинного супу чи каші потрібен, як мінімум,
окріп! А якщо врахувати, що ні в „стакані”, ні в автозаку, ні в скляному
акваріумі судової зали окропу не видають, то й доводиться дівчатам свої пайки
просто… гризти.
Після 11 ночі їх
везуть знову в „стакан”, де вони знову проводять дві години. Близько другої
години ночі вони лягають спати, щоб знову піднятися о 5 наступного ранку.
„Безпеку” їхнього пересування до зали суду і назад забезпечують наручники,
кілька охоронців спереду і ззаду, а також… чорний ротвейлер без намордника.
Відомі правознавці пригадують, що під час процесу над Ходорковським, жодних
собак не було. Схоже, що Pussy Riot вважають ще й якими рецидивістками.
Не мають змоги
підсудні й нормально помитися. В камері є тільки раковина, а душ у СІЗО їм
прийняти ніколи – за три години хоч би поспати якось. До того ж подейкують, що
душ там – платний. Злі язики, звісно, злі язики…
Особливо
доставила одна з перших промов сторони обвинувачення. В ній адвокат
безцеремонно і сказати б – безглуздо змішав до купи і вибух двох хмаросягів 11
вересня, і потоп у Кримську, і ще багато чого, склавши вину за все на плечі
дівчат і їхнього сподвижника – диявола. Не могла не привернути уваги й заява
про те, що фемінізм є одним зі смертних гріхів. Я аж поліз гуглити смертні
гріхи від несподіванки.
Представники
верхівки РПЦ, стрясаючи коштовними панагіями, вимагали для дівчат
якнайсуворішої кари. Це вже не дивувало. Так само, як і виступи свідків
обвинувачення. Ці виступи ще раз промовисто говорили, що в нас є віруючі, а є
клінічно воцерковлені. І ніяк інакше, бо моя свідомість уперто відмовляється
прийняти той факт, що віруюча людина може вимагати 7 років позбавлення волі для
матері малолітньої дитини. Або ж наша віра так мало нас змінила. Бо чогось усі
ці свідки обвинувачення дуже легко уявляються мені де-небудь на площі в
сереньовічній Іспанії, де радість в їхніх очах красиво поєднується з
відблисками багаття під відьмою.
Обличчя
Православної церкви в цій справі має дуже несподіваний, хоч може якраз навпаки
– сподіваний вираз. Останнім часом мені вперто здається, що я зовсім нічого не
знаю про Православ’я. Зовсім нічого.
Звучало багато
думок в тому напрямку, що Росія ще не виробила жодних нових методів роботи, і
досі користується радянськими. Я дозволю собі не погодитися з цим. Не можу
сказати, що досконало знаю систему радянського судочинства, але мені здається,
що верхня, офіційна частина айсберга радянського суду завжди була бездоганно
витриманою принаймні з формальної, юридичної точки зору. Ясно, що внизу були і
кров, і сльози, і вибивання свідчень. Але самі справи (папери) мали достойний
вигляд. Зараз же, здається, вже ніхто й не намагається досягти бодай цього
паперового лоску.
Виступи
обвинувачення і реакція судді мають виразні ознаки парафренних марень. Один
випадок заслуговує особливої уваги. Коли сторона захисту попросила суддю
запросити до зали всіх свідків захисту, суддя відповіла фразою, яка має посісти
достойне місце в історії правничої науки, а саме: „Я НЕ МОЖУ КОМАНДУВАТИ
ПРИСТАВАМИ”.
Прокурор вимагає
трьох років колонії.
«Я вас не боюсь, не боюсь лжи и
фикции, приговора так называемого суда. Вы можете лишить меня лишь так
называемой свободы, а мою внутреннюю свободу вам никогда не отнять. Я верю, что
именно честность и гласность, жажда правды сделают всех нас свободными, мы это
увидим» - завершила свою промову
Альохіна.
Я не буду зараз
говорити про своє негативне ставлення до вчинку Pussy Riot. Кожній людині зі здоровим глуздом цілком
зрозуміло, що не можна ображати почуття віруючих, не можна плювати на чиїсь
святині. Це розуміють і самі дівчата, які визнали свою велику етичну помилку.
Але в жодному разі не можна забувати про те, що в
основі будь-якого справжнього мистецтва завше лежить конфлікт. Конфлікт
суспільства і особистості, конфлікт внутрішнього і колективного, зрештою,
конфлікт людини і влади. Не можна також заперечувати, що безліч митців
пожертвували своїм життям ради того, щоб показати своїй владі, своєму
суспільству, що ті – гнилі. Дратувати, викликати тривогу, пробуджувати – ось
завдання митця, який, власне тільки й може, що „кинути життя історії кривавій
під колеса.”
Але мене чогось
зараз хвилює не це. Я думаю не про це. Я думаю про суддю Сирову, про „свідків
обвинувачення”, прокурора, про церковних сановників. Вони – теж люди. Увечері
вони замикають двері своїх кабінетів і повертаються додому. Мені часом
здається, що вже за кілька хвилин після цього в їхніх квартирах стає тихо і
зловісно. У кутках починає проростати гниль, кімнатами ходять протяги, стукають
кватирки, стіни торкає пліснява. Навряд чи це так, звичайно, навряд. І навряд
чи, витрачаючи свої отруйні гроші, вони хворіють гастритами чи виразками
шлунку. Навряд чи після брехливих промов їм відмовляють голосові зв’язки. Все
це – навряд. Мені казали, що Бог – терплячий, він зможе почекати, бо часу в
нього вдосталь. Ніколи ж не пізно – воздати.
Але диявол інший.
Диявол у кожній дрібниці, він постійно коло нас. І тому я думаю, що ні суддя
Сирова, ні прокурор, ні інші не дивуються, коли чують за спиною чиїсь
приглушені кроки, а потилицею відчувають гаряче смердюче дихання. Буває
богообраність, а буває інша обраність. Свідома. І зрештою – кожен з нас знає,
хто то в плащі з кривавою облямівкою сидить коло нашого ліжка вранці, і жде, коли
ми прокинемось.
Немає коментарів:
Дописати коментар