було не видно. Очі червоніли.
Душа, як аркуш, чорна і блага,
і віхола - розпатлана Сивіла
хитала світ. Вогні чи не вогні?
Ти тут? Ти там? То постріли, то згуки.
Чия то смерть впливала на коні?
Чия душа заламувала руки?
Було не видно. Вітер, заметіль.
Було не чутно - ні душі, нікого.
Лише рука, чиясь рука звідтіль
лице твоє показувала Богу.
Воно було вже біле і тверде...
...як з нього раптом випурхнула юність,
вона хитнула на снігу людей,
вона на небі випекла відлуння.
Оце й усе. Чотири копачі.
І так тим пальцям свічка не пасує...
А от тепер, душе моя, кричи -
і хай ніхто, ніхто тебе не чує.
Дууууже!
ВідповістиВидалити