Жасмин
Жасмин пахне смертю. Тільки нею. Нічим більше. Його запах солодкий і
відсторонений. Той запах ніколи не буває повністю з тобою. Він щоразу - деінде.
То вже була осінь. Така як і щоразу. Жахітна. Осінь завжди жахає. Від неї
не можна ждати нічого доброго.
Тобі вже було тоді аж усі вісімнадцять, і ти вчився в інституті. Була
неділя. Надвечір. Усі торби вже зібрані, стоять вичікують, поки ти зважишся
взяти їх і піти вже нарешті на автобус. А ти все шукаєш причини - то їсти, то
курити, то до баби гомониш, то сам до себе. Ти вже вдягнений у все міське,
намагаєшся чужіти, щоб легше було йти, але це тобі дається важко. У хаті тепло.
І сонце у вікно таке рясне, що хіба топитися. Ти не йдеш.
Тітка Рудичка заходить у хату, здоровкається. На ній уже пальто зимове і
сумка на руці висить, із хлібом. Нарешті. Так давно ти вже не бачив тітки
Рудички. Побудеш іще трохи.
Тітка розсупонюється, сідає на стільці і гомонить. До баби. Ні про що. Дає
бабі дві цукерки - гостинчик від племінниці.
А тоді каже раптом: "Там чийогось кота машина вдарила. Викинуло на
обочину. Сидить і не ворушиться. Як вони їздять, бог їх зна".
Ти вислизаєш із хати, тоді за ворота, до траси. Біжиш. Ти ще не бачиш того
кота, але вже знаєш, що то не кіт, то ніякий не кіт... То твоя кішка Оксана.
Так і є. Так. І. Є. Оксана. Сидить на обочині. Ти бачиш її, зараз уже бачиш,
але знав ти ще раніше. Оксана не сидить, вона нависає над землею. Голова
неприродно витягнута вперед. Оксана дихає усім своїм тілом, ходора ходить. У
неї немає очей. Точніше, вони є, але не там, де мають бути. Вони висять. І ти
починаєш висіти. І все висить.
Ти береш Оксану на руки, хоч десь на самому дні ума й пробігає думка, що
вона забруднить тебе зараз. Але вона не бруднить. Вона тільки відкидає набік
волохату свою морду і хрипить.
Заносиш її в літню кухню і обережно кладеш на лантух коло печі. У літній
кухні гостро пахне дертю, аж у горлі дере.
"Лягай... Лежи."
Оксана, щойно ти прибираєш руки, стрясається усім тілом, усім хрипом, і
знову сідає так само, як сиділа там, на дорозі. І голову витягує так само,
нависає нею над лантухом. І висить.
Ти прожогом біжиш у сіни, дістаєш із банки великий шматок тушеного м'яса,
вертаєшся і кладеш перед нею. Оксана так само висить, і хрипить, і стрясається.
Ти знову кладеш її на бік - лежи, полеж, відлежся, - але вона вперто, з якимсь
моторошним скрипом вертається в ту саму позу. М'яса вона не бачить. Це ясно, бо
вона нічого вже не бачить. Але вона й не чує його. Вона байдужа до м'яса. Воно
їй не пахне. Байдужа... До м'яса.
І тут раптом ти розумієш одразу все. А найперше - розумієш, що буде завтра,
позавтра... Вона так само тут лежатиме,
тикатиметься сліпою мордою в мішки, може ще чутиме важких осінніх мух і гострий
запах дерті. І це все. Її тут більше нічого не жде.
Рішення опускається на твою голову важко, але миттєво. Як обух.
Ти береш Оксану на руки і несеш її на город, де купа гною. Кладеш обережно
на траву. Присідаєш навпочіпки, розшнуровуєш один кросівок і витягаєш із нього
шнурок.
...
А коли все вже позаду, коли Оксана, замотана в твій теплий светр, і
покладена в ящик, і закопана в глухому кутку, вже десь позаду... та що там
казати, коли позаду - ще дуже багато всього, всілякого, різного, про що ти
годину тому й гадки не мав, а воно вже встигло насунути, статися і проминути,
ти йдеш і відчуваєш, які твої руки подряпані й гарячі, і ще відчуваєш, як пахне
жасмин. Ти озираєшся. За купою гною, біля куряччиного сараю - жасминовий кущ.
Крихітний. На нього падає листя, і солома зі стріх, і пил, і все оте, що там,
що позаду. А він цвіте.
Дуже цікавий запис.
ВідповістиВидалити