Десь поза снами...
ще тоді, коли
ніхто не знав ні
змори, ні покори,
слова самі
пір'їнами пливли
в зелений день за
Базилевську гору.
Десь там, де
юність умивала світ
своїм дощем,
важким і неспочинним,
а світ минав за
папороттю літ –
за ним стояли
трунами ялини...
І що тепер? – ні
колоса в жнивах,
ні просвітку в
задавленій дрімоті.
Усі мої
спрозорілі слова
тремтять, мов
краплі на холоднім дроті.
Я – птах...
Довкола –
непочатий ліс...
Хто ж тут мені
окрайчика покришить? –
Хіба що юність, висохла
до сліз.
Хіба що мова, випита
до тиші.