Що це за квіти

Торішня Одеса не забудеться. Усе колись забудеться – все, до цурки, до гнотика, до клаптика, до краплинки, а торішня Одеса – ні. До того ж, Одеса не архітектурна, Одеса не історична, не колоритна, не солона й не морська, бо таку її я вже знав колись, у часи, які тепер видаються зовсім чужими часами. Море, пляж і вулиці теж перейдуть у ті чужі часи, стануть набутком тривкої непам’яті, незрушної водяної гладі, що поглине колись і мене, і нас, і вас, і всіх, і все. Десь залишаться тільки окремі порвані фрагменти, яскраві плями, чіткі силуети, нервові пересмики, клубки в горлі, скабки під шкірою –вони стривожать уже й не мене, і не нас, і не вас, а когось, хто здригнеться від скрипу, ставши голою п’ятою на паркет, а відчинивши холодильник, розмотавши целофан, спітнілий усередині від перепаду температур, дістане помідор, а ще козячий сир, а ще болгарський перець, а ще мідії, наловлені колись мною (мною!) в бірюзовому муарі, між ніздрюватих каменів і до всього байдужих медуз...
І Господи! Господи, я віддав би всі скарби на світі, аби побачити, як він їх відкриватиме – хлопець-мандрівник, дівчина-баптистка, жінка-викладачка, а хоч і дід, хворий на астму – байдуже, байдуже хто. Гостра скойка різко розріже пелену часу, упаде в білу невибагливу порцелянову миску (трошки надщерблену скраю, я досі бачу ту щербинку перед очима) – і опиниться не там, де мала би бути. Господи, та кому відомо, де він мав би бути... Господи! Ніхто ж не знає, як справді тече час – туди чи назад, чи в обох напрямках одночасно. Але я знаю, я знаю напевно, що ті мідії, наловлені в муарових хвилях блаженства, неодмінно мають явитися ще комусь, саме в такому вигляді, як були мені – бо якби було не так, світ не знав би ні сенсу, ні болю, ні мистецтва.

Не треба запізнілих повернень. І марних спроб повторити – не треба. Усе – тільки біль і вигадка якогось нащадка: і твої мокрі плавки на шворці, і пачка цигарок на підвіконні, і табло телефону в гарячій темряві, і покинута чашка на підлозі, яку ти перекинув ногою, рухаючись у такт іншому тілу – гарячому, трохи втомленому комарами й високою тишею літньої ночі.

Хтось і колись ще обов’язково вигадає ваше блукання нічною Одесою, яка то відчиняла, то зачиняла таємні ляди, чорнющі шурфи, ненаситні роти – гострий щебінь під стопами, якщо раптом роззутися, ремонтні депо поїздів – із гугнявими чоловічими голосами, запахом чи то гральних, чи то географічних карт, мазуту, пива, фар, рекламних оголошень, що їх не можна читати, бо враз потрапиш кудись на таємний залізничний вузол, де очікують свого рейсу самі рецидивісти й самогубці.

І, звичайно, гібіскуси. Не ті, з полотен імпресіоністів, а саме ті, за якими доглядала бабця, усміхнена, лагідна й висохла, як привид. Між скойками мідій і розбитими кавунами при дорозі вона проріджувала неопалимий рожевий кущ – аби ми його як уперше побачили – запилюжені, з торбами й козячим сиром, купленим на випадковому капоті жигулів. Бабця, гібіскуси й велика котяча родина в траві – і все це вже десь там, за поїздами, за щастям, за сльозами, за війнами, за трунами, за муаровими хвилями – пристрасними, як танго. Це вже не ми, це він, хлопець-баптист, це вона, дівчина-студентка, спиняється, перекладає важкий кавун у другу руку й запитує:

– Що це за квіти, бабусю?

2017