Пілар Тернера
згадує гріхи,
Нічого не шукає і
не просить,
бо день такий –
відчинений, лихий –
старі ченці
стомилися від схизм,
на молодих черниць
сідають оси
намолені,
блукають по
волоссю...
І день шовковий,
мов єпатрихіль,
і муки ніжні,
наче абрикоси,
Сідають
старченята на поріг.
Такі малі, крізь
промені протерті.
І все – немов побачене
згори –
з пергаменту
серпневої кори,
у бризках
фортеп’янного концерту.
Усе таке юнацьке
і уперте:
ну на! порань!
роз’ятри! одбери!
Я не жило,
я не боюся смерті
–
Я вже біжу за
болем навздогін.
У мене руки тягнуться крізь грати –
бо ти мій Бог.
Не хтось, а саме він:
солодкий хміль,
смарагдовий паслін,
хурделиця розлита по кімнаті.
Пілар Тернера
тулиться до стін,
окраєць серця кришить старченятам...
Немає коментарів:
Дописати коментар