Я ніколи не любив цього лісу, він був якийсь не
мій. Сосновий – зовсім інша річ. Він сухий і пахне глицею. А цей – якоюсь
вогкою сирістю. Та це й не ліс, а так, посадка. Улітку тут улаштовують ярмарок
– будують сцену, привозять динаміки й мікрофони. На сцену повагом виходять
самодіяльні колективи району – співати. Той спів легко підхоплює швидка
псільська вода й несе хтозна куди. А довкола, з яток, улаштованих нашвидкуруч,
торгують усілякими ковбасами, лимонадом, тістечками «корзинка» та «грибочок»,
смажать шашлики. Наприкінці навіть розігрують лотерею. Я власними очима бачив,
як одна тітка виграла банку меду, а друга – живого гусака. Вони обережно
спускалися сходами зі сцени, несучи поперед себе ті скарби. Гусак голосно гелготав
і намагався вщипнути свою нову власницю, а вона спритно прибирала руку й
усміхалася навсібіч здоровими золотими зубами. Краще б узяла та перекусила ними
гусакові шию – він би не мучився, а люди б надовго запам’ятали. Але ні. Поперла
в машину, біля якої вже чекав чоловік у сірому картузі, такий же щасливий, і,
мабуть, із такими самими зубами. Неприємні, словом, були ці ярмарки. Тут завжди
все горлало, відкорковувало пиво й пахло потом і біляшами. Цей запах не
вивітрювався звідси ніколи.
Грузді мене навчив збирати друг Ромка. Ми кидали
шкільні сумки вдома, брали відра, переходили через підвісний міст і бродили
багнюкою, аж поки не натрапляли на них. Вони ростуть не галявинками, не колами,
як інші пристойні гриби, а довгими рядами, мов якісь буряки. Натрапив – і
присідай збирати. Грузді мертвотно бліді, а з перетинок на шапочці ще й
виступають густі білі краплі. Якщо лизнути руку після груздів, язик дуже довго
пектиме. Та й готувати їх – ціла морока. Ці кляті гриби треба з тиждень
вимочувати в відрі, щодня міняючи воду. А тоді їх треба солити і їсти.
Здається, у нас удома до соління жодного разу не дійшло. Мати, роздратована
запахом у ванній, виливала воду в унітаз, а гриби викидала в сміття, поки я був
у школі. Коли я повертався й запитував, де ж вони поділись, мати відповідала:
– А нашо вони нужні? Аби шо
путнє…
Правду кажучи, мене не дуже й цікавила подальша
доля назбираних грибів. Тут важливим був процес. Поки «людські діти», акуратно
зачесані й зосереджені, училися на гуртках в’язати макраме й плести кошики з
лози, а то й стукати по яких-небудь ксилофонах, ми з Ромкою, як два вурдалаки,
лазили по лісу, збираючи на штани й кросівки таку кількість глевкого багна й
листя, що додому потім було вертатися страшно – а що, як дадуть по пиці цими
штаньми? Але про це ми з Ромкою починали думати вже дорогою додому. Ліс нас
п’янив. Він шурхотів своїм гнилим листям, відсвічував більмуватими очима калюж,
ахав старими гілками і пахнув, пахнув. Він пахнув сірістю, гнилістю, давно
відірваними від чогось етикетками, зім’ятими пластиковими пляшками, клейонкою,
дерев’яними ящиками райспоживспілки, дощем і спліном.
Спочатку нам із Ромкою було тривожно і страшно, бо
ми, наприклад, утекли з групи продовженого дня, де треба довго й нудно гуляти
між турніками, а тоді йти вчити уроки на завтра в остогидлий клас. Розв’язувати
рівняння, добувати якісь ікси й ігреки, тангенси й котангенси, поки жовтневий
день огидно не вмре, поки не загудуть величезні лампи денного освітлення.
Утікати було небезпечно. Особливо, якщо чергувала вчителька на прізвисько
Чамара. Чамара не дуже церемонилася з такими, як ми.
– Твоєму класному керівникові я завтра розкажу
сама, а ти…, – вона кидала на Ромку такий погляд, ніби зараз зачинить за ним
двері газової камери, – ти… Щоб завтра мати була в школі! На вісім годин ранку!
А не прийде – я заявлю в міліцію, і її під конвоєм приведуть! Почув?!
Чамара не жартувала. Вона могла ще й не таке
втнути. Особисто для мене вона уособлювала питомий жах. Волосся, що піднімає
шапку – це вона. Холодний піт на скронях – вона. Мурахи на спині – вона.
Розмови батьків про мене за зачиненими дверима – теж вона. Загублені гроші на
хліб, порвані черевики, дві двійки за один день – усе вона. Вона жила в
найтемніших снах, перед світанком. Вона була личина, подоба, почвара. Її
належало боятись. Від неї доводилося тікати. І ми тікали.
Назбиравши по цілому відру груздів – це вам не
білі й не маслюки, їх і по два можна, якщо донесеш – намокнувши, наковтавшись
сумного осіннього повітря, ми йшли додому. Найчастіше – до Ромки. Наші черевики
чвакали, холоші штанів важко бовталися на литках, дужки відер давили пальці, а
ми брели назад – стежками, ярками, сіткою підвісного мосту.
У Ромки вдома було цікаво. Його мати працювала
кочегаром у місцевій котельні й уміла співати оперним голосом. Вона могла
нагримати, а точніше наверещати на нас,
але її ніхто не боявся. Ще в Ромки був вітчим і баба Домаха. Вітчим, якщо
тверезий, був цілком безпечний і хазяйновитий, а от п’яний міг узяти нас за
шкірки й викинути з хати – отак, у чому були. Доводилося спершу йти в літню
кухню, довго там сидіти, поки він засне, а тоді стукати в вікно до баби Домахи,
щоб винесла нам взуття й куртки. Баба сторожко озиралася, важко дихала й
шепотіла:
– Не дадуть віку дожити. Зживуть зо світу.
Забожилася, шо зживуть. Доїдають мене поїдом. Домучують. Ну, нічого-нічого, ось
заплющу очі…, – смутки баби Домахи танули десь у темних сінях.
Додому йти зовсім не хотілося. Що там – дома? Що
там?.. Але треба було нести гриби, мити їх, вислуховувати материні порівняння й
висновки, вчасно ухилятися від потиличників, цілу годину – не менше – одмивати
черевики над ванною від багна й листя, а потім і саму ванну. Чекати, поки
стихнуть усі розмови, ховатися з книжкою на канапу, засинати.
Якось я таки не пішов додому. Ми, як завжди,
бродили з Ромкою. Шарпалися, як лосі, від кожного шелесту. Шукали грибів.
Вийшли несподівано на луг. Дощ стих, визирнуло сонце. Власне, це в клятій
посадці завжди йшов дощ, а на лузі – ні. Дядько в зеленому дощовику пас там
корів. Жовтневих понурих корів, яких ось раптом розвеселило сонце. І мені
нестерпно схотілося в село. До трему в колінах. До посмикування у вилицях. До
бігу. Серед тижня в село було не можна, бо школа, бо квартира на четвертому
поверсі, бо ванна… ат, на чорта воно мені! Я швидко попрощався з Ромкою й
побіг.
Відро з грибами б’є мене по ногах. Сонце сідає.
Сумка з книжками в Ромки. Чамара вже, мабуть, розпустила, чи то пак, розігнала
групу продовженого дня, ковтнувши на прощання пару посмішок. Завтра мені від
неї буде. Ой, буде… Але хай. Тепер же я біжу. Біжу-у-у… Сонце сідає. Дядько в
шкірянці зупиняється поруч на мотоциклі й показує мені пальцем у коляску –
сідай, мовляв. Не хочу. От не хочу. Дядько їде собі, обдавши мене вихлопами, а
я собі йду. Луг серед тижня не такий, як у вихідні. Він понурий, зібраний, дуже
осінній. Без полуниць і без ящірок. І те, що я не пішов додому, він розуміє
теж. І боїться зі мною разом. Але село за річкою вже близько. Ближче за все
інше.
У селі немає світла. Дід із бабою сидять при
каганці – вечеряють. Дід приніс звідкись груш, їх розстелили на газеті, коло
дверей. Вони тепер тут головні. Дід і баба мені дивуються й не дивуються.
Розпитують. Я обнімаю бабу, цілую її в зморшки на щоках і теж сідаю їсти, бо
зголоднів. Борщ ледве теплий і зовсім не червоний. Вареники пахнуть домашньою
олією. Пригорілі крижалки цибулі хрускотять на зубах. Кисляк – прямо з глечика
– приємно холодить горло.
– І-і-і, грибів приніс… Шо ж мені з ними? Ото! –
баба пересипає мої грузді в ночви й довгенько крекче коло них.
Дід іде до сусідів, там телефон. Дзвонити матері. Мені
страшно – що вона скаже. Що вони скажуть. Школа ж. Зошити. Ванна. Холоші.
– Та шо сказала? Шо вона мені скаже? Диви.
Сказала, хай ночує, раз пішов. Сказала, шоб більш такого…
Далі я не слухаю. Якщо мати сказала «шоб більш»,
то боятися вже нічого. Все позаду. Позаду.
Бабина вовняна кофта тримається на одному ґудзику,
під нею – запрана чоловіча сорочка. На столі – газета, будильник, окуляри,
миски, глечики, кухлі, якась там бібліотечна книжка. Очі мої вже злипаються, до
мене йде сон, із червоним туманом, із груздями, з Чамарою, яка клацає зубами,
шукає мене, ловить, але я недосяжний для неї. Баба он мені вже збиває подушки,
розправляє ковдру. А я спросоння дивлюся на стіл, на окуляри й газету при
каганці, на кухоль. Є місця, де з усього просто таки бризкає щастя – може, з
оцієї кулькової ручки, що давно не пише, а тільки дряпає. Або з футляра від
електробритви. Завтра можна заховати щось під куртку й піти з ним – у школу,
додому. Ніхто не боронить. Ніхто не відніме. Але воно врешті-решт усе одно
виявиться не тим, обнятим м’яким світлом, теплим і моїм. Урешті-решт я принесу
додому тільки порожнє відро з чорним листям на дні.
2018
Немає коментарів:
Дописати коментар