У радянські часи було заведено обмінюватися адресами. Зустрілися десь –
приміром, на відпочинку, поговорили на тему яблунь, що родять як несамовиті, на
тему кролів породи сірий велетень або полтавське срібло, принагідно згадали
знайомих у царині діставання дефіцитних ліків – от уже й привід записати
адресу. У таких випадках моя баба Ольга діставала з торби засмальцьованого
блокнота, списаного вздовж, упоперек і навперехрест рецептами консервування
груш із виноградом, важливими датами – коли підсипали квочку або спарували
корову, і виводила координати нових знайомих.
Того дня ми довго шукали в Одесі готель. Був дощ, бо був жовтень або й
листопад. З моря тягло холодом. Адміністраторки одноманітно повідомляли нам
через скло, що місць немає й не буде ніколи, що тут усе для командировочних, що
мало лі кому збреде в голову валандатися знічев’я, що зачиніть двері, бо
взагалі-то тут протяги. Баба зітхала, махала рукою й виходила, за нею – я, а за
мною – Ліля й Гюля, дві азербайджанки, які теж приїхали лікуватися в інститут імені
Філатова й теж шукали ночівлі. У комунікацію з адміністраторками вони
здебільшого не вступали. Стояли за моєю бабою, визирали з-за її плеча. Ліля
часто кивала, підтверджувала бабині слова, а Гюля стояла мовчки. Лілі було
років щось під шістдесят. Широка сукня, красиве хвилясте сиве пасмо з-під
шалика, який прикривав усю голову й перехрещувався на грудях – це мені
нагадувало плакат «Родина-мать зовет!» Гюля – молода, струнка й сором’язлива.
Вона обережно переступала на високих підборах мозаїчною підлогою, та ще іноді
мимохідь поправляла на собі спідницю-олівець.