Хуану Герреро. Генеральному консулу Поезії.
В них коні, як негідь, чорні,підкови чорніші ночі.
Патьоки чорнила й воску
на їхніх плащах блискочуть.
Тужавий свинцевий череп
сльозами не розіллється.
І холодом тисне тишу
лакована шкіра серця.
Ідуть, мовчазні й горбаті,
і падають їм у ноги
колючий вологий острах,
солона німа тривога.
Прямують, куди їм треба,
а в головах їхніх плине
небавний зловісний шепіт
оманливих карабінів.
О вічне циганське місто!
Знамен празникова пишність!
Жовтіє гарбуз і місяць,
та грає вино із вишень.
О вічне циганське місто,
і досі ще серце палять
твої цинамонні вежі
і мускусне запечалля.
Коли тут ходила нічка
і поночі поночіла,
таємні цигани в кузнях
кували сонця і стріли.
Поранений кінь сахався,
просився у кожні двері,
та півні скляні співали
по Херес-де-ля-Фронтера.
Оголював хижий вітер
своє очманіле тіло
у ніч, переніч, сріблоніч,
що поночі споночіла.
Розсипали кастаньєти
Іосиф і Пріснодіва,
шукають тепер циганів,
бо очі у них щасливі.
Марія, мов алькальдеса,
у шатах пливе, імлиста,
прозори фольгою сяють,
мигдалем тече намисто.
Ворушить руками Йосиф
на грудях, побіля серця.
За ними йде Педро Домек
і троє султанів перських.
З екстазу лелечих зойків
вимарює пісню місяць.
Знамена і тьмяні лампи
у темнім повітрі висять.
Танечниці у дзеркалах
шукають розталі стегна.
По Херес-де-ля-Фронтера –
примари, вода і негідь.
О вічне циганське місто!
Знамен празникові барви!
Згаси своє жовте світло:
все ближче хода жандармів.
О вічне циганське місто,
у тугу навіки вросле!
Лежиш вдалині без моря
і гребеня у волоссі.
По двоє проходять мовком
в святкове твоє безстрашшя.
Безсмертників гострий шурхіт
наводнює патронташі.
По двоє заходять тихо,
по двоє повітря мулять.
Зірки за наказом їхнім –
то тільки застиглі кулі.
І поки безстрашне місто
незлічені двері множить,
зловісних жандармів сорок
розвалюють огорожі.
Годинники зупинились,
коньяк у пляшках високих
опав на тераси листям,
щоб їм не упасти в око.
Здіймались розпачні крики,
на флюгер лягали вітром.
І падали втяті бризи
під чорні тяжкі копита.
По темних німих кварталах
старезні біжать циганки:
на поводі – сплячі коні,
на спині – монети в дзбанку.
Таж вулицями угору
проходять плащі ворожі.
У їхніх слідах двояться
пажерні удари ножиць.
При брамі, при Віфлеємській,
цигани сумні і мляві.
А Йосиф стікає кров’ю,
вгортає померлу в саван.
Багнети уперті й гострі
у ночі звучать неспинно.
Марія дітей лікує –
дає їм зіркову слину.
Ідуть та й ідуть жандарми,
свій шлях у пожежах топлять,
аби молода і гола
уява згоріла в попіл.
Тендітна Роса Камборйо
голосить і світом нудить,
а поряд лежать на таці
відтяті у неї груди.
Дівчата тікають притьма,
сахаючись кіс, мов диму,
на спини їм дише вітер
квітками пороховими.
Коли всі покрівлі міста
упали землі на груди,
зоря похилила плечі
в камінну свою остуду.
О вічне циганське місто!
У морок ідуть жандарми,
лишивши тебе конати
в обіймах оцих пожарів.
О вічне циганське місто!
Нехай же тебе шукають
у мевах мого обличчя,
між місяцем і пісками.
_________________________
Текст оригіналу:
ROMANCE DE LA GUARDIA CIVIL ESPAÑOLA
A Juan Guerrero,
Cónsul general de la Poesía
Los caballos negros son.
Las herraduras son negras.
Sobre las capas relucen
manchas de tinta y de cera.
Tienen, por eso no lloran,
de plomo las calaveras.
Con el alma de charol
vienen por la carretera.
Jorobados y nocturnos,
por donde animan ordenan
silencios de goma oscura
y miedos de fina arena.
Pasan, si quieren pasar,
y ocultan en la cabeza
una vaga astronomía
de pistolas inconcretas.
*
¡Oh ciudad de los gitanos!
En las esquinas, banderas.
La luna y la calabaza
con las guindas se conserva.
¡Oh ciudad de los gitanos!
Ciudad de dolor y almizcle,
con las torres de canela.
*
Cuando llegaba la noche,
noche que noche nochera,
los gitanos en sus fraguas
forjaban soles y flechas.
Un caballo malherido
llamaba a todas las puertas.
Gallos de vidrio cantaban
por Jerez de la Frontera.
El viento, vuelve desnudo
la esquina de la sorpresa,
en la noche platinoche,
noche, que noche nochera.
*
La Virgen y San José
perdieron sus castañuelas,
y buscan a los gitanos
para ver si las encuentran.
La Virgen viene vestida
con un traje de alcaldesa,
de papel de chocolate
con los collares de almendras.
San José mueve los brazos
bajo una capa de seda.
Detrás va Pedro Domecq
con tres sultanes de Persia.
La media luna soñaba
un éxtasis de cigüeña.
Estandartes y faroles
invaden las azoteas.
Por los espejos sollozan
bailarinas sin caderas.
Agua y sombra, sombra y agua
por Jerez de la Frontera.
*
¡Oh ciudad de los gitanos!
En las esquinas, banderas.
Apaga tus verdes luces
que viene la benemérita
¡Oh ciudad de los gitanos!
¿Quién te vio y no te recuerda?
Dejadla lejos del mar,
sin peines para sus crenchas.
*
Avanzan de dos en fondo
a la ciudad de la fiesta.
Un rumor de siemprevivas
invade las cartucheras.
Avanzan de dos en fondo.
Doble nocturno de tela.
El cielo se les antoja
una vitrina de espuelas.
*
La ciudad, libre de miedo,
multiplicaba sus puertas.
Cuarenta guardias civiles
entraron a saco por ellas.
Los relojes se pararon,
y el coñac de las botellas
se disfrazó de noviembre
para no infundir sospechas.
Un vuelo de gritos largos
se levantó en las veletas.
Los sables cortan las brisas
que los cascos atropellan.
Por las calles de penumbra
huyen las gitanas viejas
con los caballos dormidos
y las orzas de moneda.
Por las calles empinadas
suben las capas siniestras,
dejando detrás fugaces
remolinos de tijeras.
En el portal de Belén
los gitanos se congregan.
San José, lleno de heridas,
amortaja a una doncella.
Tercos fusiles agudos
por toda la noche suenan.
La Virgen cura a los niños
con salivilla de estrella.
Pero la guardia civil
avanza sembrando hogueras,
donde joven y desnuda
la imaginación se quema.
Rosa la de los Camborios
gime sentada en su puerta
con sus dos pechos cortados
puestos en una bandeja.
Y otras muchachas corrían
perseguidas por sus trenzas;
en un aire donde estallan
rosas de pólvora negra.
Cuando todos los tejados
eran surcos en la tierra,
el alba meció sus hombros
en largo perfil de piedra.
¡Oh ciudad de los gitanos!
La guardia civil se aleja
por un túnel de silencio
mientras las llamas te cercan.
¡Oh ciudad de los gitanos!
¿Quién te vio y no te recuerda?
Que te busquen en mi frente.
Juego de luna y arena.
Немає коментарів:
Дописати коментар