мадам Донателла вночі
приміряє сукні
шовковим чорнилом
двоїться вона
проти вікон
усі наречені
світу ламають руки
усі наречені
світу тамують крики
коли вона легко і
довго проходить на кухню
суха наче гілка
гірка мов снодійна пігулка
і стелиться в
ноги боа
і старий папуга
кричить з вішака
благає собі
притулку
мадам Донателла
тепер і тоді непорушна
проходить на
кухню затято тамує стогін
сто сот юнаків у
слідах її месу служать
сто сот юнаків їй
під ноги скидають одяг
вона тільки сяє й
покусує білі пасма
у цім
передранішнім шовку така натхненна
старий Метерлінк
із тіні дивиться ласо
як личить їй синє
як мучить її
зелене
вона відчиняє
вікно і стоїть мов скрипка
а там унизу чи то
дух від її постелі
чи клен чи юнак
летаргійний
крихкий охриплий
кричить я люблю
вас
люблю вас мадам
Донателло
вона непорушна
тепер і тоді і довіку
вона наче свіжий
інжир у всевишній долоні
і плаче юнак
і тихо іде повз
вікна
і серце на згадку
лишає на підвіконні
мадам здивовано
зиркає з-за фіранок
мадам знесилено
чайник ранковий ставить
їй добре відомо
що цей як і кожний ранок
почнеться її неоновими вустами
Немає коментарів:
Дописати коментар