1.
Ти стоїш, заюшена
листям, а в моєму домі все перевертається догори дном: мої вірші, моя
молодість, мій самотній вигляд, з яким я старанно стою навпроти вікна, і через
товщу страшного непролазного літа цілую щоглу твого корабля серед уламків наших
втонулих літніх місяців. Власне, ми тоді танцювали з тобою вперше, то був
перший день осені, перший день копання картоплі, під моїми ногами солодко
тріщав огуд, ти ходила до колодязя по воду, носила її в пляшці через сад, через
білих курей, через твою бабу, що оббивала з заступа землю, через сині жигулі за
воротами. До твого босоніжка прилипла стеблина дерези і тягнулася за тобою, ще
жива, а я в цей час зминав зашкарублими п’ятами огуд, щасливо вганяв у землю
заступа, розбивав грудки, і діставав обережно пальцями важкі картопляні серця,
що гупали й гупали, і не могли зупинитися. Пляшка в твоїх руках тремтіла, вода
в тій пляшці грілася, вже майже кипіла, волосся твоє ворушив щойно викопаний мною
вітер, а я повертав обличчя в різні боки, крутив обличчям, наче вітряком,
намагався втрапити в ту саму вологу прогалину, в ту саму соту, на протилежному
кінці якої дихали твої рожеві вуста. Зі шворки за хатою той самий підземний
вітер зірвав твій сарафан і жбурнув на кущі смородини, кури помовкли, і бузина
коло болота, яка до цього пильно розправляла пружки на широких рукавах, знітилась
і поклала руки на груди. А я все згинав і згинав коліна над заступом і діставав
скривавлені картопляні серця. Тому я й досі чую той танець, чую його завжди,
навіть зараз, коли немає ні щоденних
навернень до радості, ні шатер моїх летючих циган. А я не жалкую. Адже твоя
хата і твої шарлатанські небесні баби, що тріпочуть над садом, уже давно і
непоправно змінили все. І якось ти прокинулася серед ночі і заспівала, сидячи на
ліжку. А тоді вийшла на поріг і дивилася вгору. Я проходив десь біля воріт, де
я завжди потай проходив того літа, зриваючи ваші чорні шовковиці, топчучи ваш
прибитий пилюкою спориш. Я мимоволі поцілував тебе десь межи брів і обгорнув
рукавами твій стан. А ти усміхалася, сонними синіми очима вдивлялася в місяць,
а мене не бачила. Не бачила, як я поранив ногу об камінець, як мій одяг пахнув
ялицею і талиною, ніби справді почалася весна. А потім лунали чиїсь сторожкі
кроки, стукала клямка, глухі удари мого серця озивалися десь уже далеко за
річкою, а сама річка була наче долоня з поламаними лініями.
2.
А потім, уже
наступного дня, ми пасли корови біля Псла. Навкруги було повно лопухів, вони
цвіли і задушливо пахли, а ти сиділа серед них у розстебнутій синій сукенці,
повінь підступала мені під горло, я захлинався, але не смів тебе торкатися.
Довкола було стільки завгодно сонця і літа, цілі оберемки юної неторканості і
недоторканності, багато-багато живої, мов смола на сливах, млості, в яку можна
було занурити руки, та й врешті – зануритися з головою, і жити тільки цим, і
вдихом передчувати видих, але ж ні. Довкола все було не таким, не молодим і не
щасливим. Звідусюди тягнулися ножі, і сонце було кривавим, і навіть на великі
камені між бурунням можна було дивитися, лише нестримно бажаючи розбити об них
голову. І то не сонце, о ні, то зовсім не сонце ішло над глинистиою стежкою між
глодом, то смерть там ішла – полуденна і шовкова, несучи над головою два
великих білих вітрила, з напіврозплетеним волоссям, найкрасивіша смерть у моїм
житті. То тоді я не знав, а тепер знаю – не тебе я любив, зовсім не тебе. Не на
твої кроки я чекав, цілі ночі просиджуючи під вашими шовковицями. І зовсім не
для тебе я беріг свої слова, як оберемки жухлої трави. Мені потрібні були тільки
вибухи, тільки сліпучі зблиски трагедій, тільки передчування смерті, про яку я
тоді так багато писав і думав. А тіло твоє, твоє обличчя з напнутими вустами і
жариною язика мало лише привести мене до неї. Тому я сидів у лопухах і уявляв
темний і гнилий осінній вечір, коли ти приходиш у нашу з тобою квартиру, і я
роздягаю тебе і несу до ванної. Я намилюю твоє тіло, а потім здуваю з нього
піну і цілую, і дивлюся як по ньому стікають крапельки рожевої або зеленої води
– чомусь мені хотялося тоді, щоб та вода неодмінно мала якийсь колір, аби я міг
кожного разу дивитися на тебе голу ніби заново. Тоді, в шістнадцять років, мені
здавалося, що ті думки, нав’язливі і безжальні, обов’язково мали достукатися й
до тебе, опанувати й тебе, опанувати так само як мене. Щоб це була повінь, щоб
вона перепинила тобі дорогу назад, щоб стояла ти знічена серед осокорів, і щоб
не знала як тобі жити далі. А далі я би просто потягнувся до тебе і поцілував у
вуста. І тоді б довкола були тільки скалки розтрощеного сонця, тільки нитки і
камені сонця, як на засвіченій плівці. А після того ми б, наче ляльки,
пошматовані дітьми, заново збирали свої руки, ноги, голови, і плуталися б – де
чиє. І це був би початок і привід для наступної трагедії – трагедії знання,
переситу і втоми, яка так ніколи й не настала, бо я тоді не потягнувся до тебе
і не поцілував твоїх вуст.
3.
Якогось вечора
мене так наповнило те тремтіння, та безнадія, що я напився самогонки з
хлопцями, на обніжку дороги, біля самокатів. Я сидів на пилюці, жлуктив те
пійло прямісінько з пляшки, нічим не закушуючи, часто піднімав голову, щоб
поодинокі машини, які проїжджали мимо, не засвітили фарами моїх сліз, бо мені
тоді здавалося, що з очей течуть сльози, рясно, покотом, хоча насправді їх не
було. Тільки машин після кожного ковтка ставало більше й більше, вони
загрозливо гуркотіли, насувалися на мене, а чиїсь сильні руки хапали мене і
кидали назад, у пилюгу, на обніжок. Через дорогу на лавочці була ти, ти там
сміялася і розсипала з кінчиків пальців росу. Мої несамовиття, здавалось,
сягнули в якусь уже дуже страшну глибину чи висоту, бо я спершу схопився на
ноги і за лічені секунди побив на друзки свого самоката об дорогу, а потім побіг до лавочки, де сиділа ти, і ні
слова не кажучи, і не дивлячись на тебе, почав качатися в пилюзі, скрутившись,
як від болю в животі. Я не торкався тебе і тоді, не наважувався, хоч поділ
твоєї сукні був так близько, і так боляче пахнув тобою, що я, так ні на що й не
зважившись, покотився до дороги. Мені хотілося дістатися до заповітних
величезних коліс вантажівки, які б нарешті втишили моє сум’яття, розірвали мої
настренчені м’язи, як кавун поламали голову. Мені хотілося лежати розчепіреним,
у неприродній позі, з вивернутими ногами, зверху на калюжі крові, і поступово
згаснути, так як згасає літня ніч, але перед тим таки побачити, як ти
стрепенешся і затремтиш, як розширяться твої очі від жаху. Мене схопили ті ж
сильні руки і понесли до річки. На березі пахло лікарською ромашкою і болотом.
Хлопці мене вмовляли роздягнутись і зайти в воду, щоб хоч трохи вийшов хміль. Я
нахилявся, щоб роззутися, але моя налита думками й пульсами голова
переважувала, і я падав на траву. Врешті вони вкинули мене у воду одягненим.
Наступного дня я прокинувся не рано…
4.
Чим далі, тим між
нами ставало все більше осені, все більше піщаних, але дуже глибоких ровів, що
швидко сповнювалися водою і листям. Люди вже ходили по гриби і продавали їх по
узбіччях доріг, разом з яблуками і пізніми вишнями. Ми теж ходили до лісу, то
великим гуртом, то просто удвох з тобою. Проходили літню ферму, потім
скотомогильник у великій сосні, і нарешті заходили в сосну малу. Ми мовчали. В
той час уже ми найчастіше мовчали, а якщо хтось із нас і говорив яке слово, то
воно було колюче, як глицева голочка, падало за комір і неприємно там
ворушилося.
-
Ось
тут, дивися, скільки грибів, підніми гілку.
-
Не
треба мені твоїх грибів. Я свої знайду.
І знову зависала
мовчанка. Я чув, як застигає все у грудях, рівномірно із застиганням у природі.
Пісок під босими ногами був холодний і вологий. Крихітні сосонки, здавалося,
зовсім не ворушилися. Мох під ногами лежав уже як мертвий. Тільки грубі стебла
пижма та деревію ще хиталися, пахли і нагадували про те, що ми ще, на жаль, не
вмерли. І треба брати повне відро маслюків і повертатися додому, відчуваючи як
давить долоню тонка дужка, і як короткими раптовими спалахами виривається з
середини роздратування і злість на себе, бо ми ж знову не сказали нічого одне
одному. Ми йшли сюди, самі, без нікого, лише для того, щоб сказати те, що вже
три місяці стояло в горлі. Але воно не казалось. І скільки ми не робили
натяків, скільки не черкалися одне об одне гарячим одягом, скільки не
вкривалися холодним потом, скільки не зустрічалися болючими очима, які все-все розуміли,
- все одно. Ми востаннє сідали на пагорбі, порослому хвощами, дивилися на хати,
пальцями перетрушували пісок, зривали товсті зелені стебла і розминали їх у
руках, і гризли зубами, але мовчали. І якщо зараз хтось би в мене спитав, чого
мені вартувало просто простягнути до тебе руку і стиснути твою долоню, я би
відповів – нічого, але водночас – усього життя. Бо ніхто й ніколи, ніхто й
ніколи не зможе зробити того, що йому зробити надсилу. Скільки б не літали і не
гукали, скільки б не дзвеніли над його головою осінні бджоли. То вже потім,
далеко потім, коли і пагорб цей, і скотомогильник, і німі крихітні сосонки
вкриє зима, кожен з нас схоплюватиметься серед ночі, похитуватиметься на ліжку,
і вперто, і впевнено шепотітиме до вікна ті слова, що хльостким вітром порвали
колись його літні вітрила. То вже потім, у глухому й задубілому місяці січні, я
чогось схоплюся у шостій ранку і побіжу на другий кінець села, до ваших воріт.
Чекатиму, поки в хаті засвітяться вікна, здираючи в кров обличчя об мерзлий стовбур
шовковиці. Але жодна штахетина не схитнеться від цього на вашому паркані, і
жодна бурулька не розіб’ється перед порогом…
5.
Одначе ж саме
тоді, в кінці серпня, видався божий день, коли була ти мені найближче. Того дня
я пішов по гриби сам, і чогось не туди, де було тих грибів багато. Я бродив між
старими соснами по товстому килимі рудої глиці, і навіть не намагався їх
шукати. Розігріта хвоя пашіла мені в обличчя, змішуючись із гострим духом
хвилинника. Десь оддалеки пиляли сосну. Під ногами снувало живе мотуззя вужів.
Я відчував себе малим і покинутим, я солодко перекочував це відчуття в роті, як
добре вино, і вже немало сп’янів. Незчувся як вийшов на піщану дорогу і добрів
до альтанки, поставленої лісниками на краю сосни. Я підняв очі і побачив, що в альтанці
сидиш ти, синіє твоя сукня, ворушиться твоє волосся. Я застиг на коротку мить,
але оговтався, і, зібравши в кулак усю волю, яка в мене була, пішов до тебе. Ти
сиділа, похиливши плечі, і ламала в руках великий шматок чорної кори. Я сів
поряд, голосно кинувши порожнє відро на землю. Ми знову мовчали. І цього разу
вже, здається, ніхто й не чекав ніяких слів. Ми обоє знали, що ти прийшла сюди
шукати мене. Я відімкнув замок, відкинув ланцюг, на якому тримався мій самокат,
повісив відро на руля, і зупинився в очікуванні. Ти просто встала з лавочки,
просто підійшла і сіла на багажник, обережно взявшися руками за мій стан. Ми
їхали жовтою дорогою повз ліс, повз поле з колючою стернею, повз цвинтар і повз
село. Я чекав, що твої пальці заворушаться, що ти обнімеш мене міцніше, і я тоді випущу з рук руля, і ми впадемо з
тобою в пилюку. Цього не сталося, твої пальці були нерухомі. Але ти усміхалася
ззаду. Мені дуже гостро відчувалася та усмішка, і я усміхався тобі у відповідь.
Отак ми їхали, їхали і усміхались, ми їхали так років п’ятдесят, а може й сто
п’ятдесят, махали рукою знайомим, але не зупинялися біля них. Бачили кольорові
ворота з лебедями, тіток на грядках у білих запраних хустках, нереально великі
гарбузи, дітвору, що куйовдилася в піску. І раділи всьому, що бачили. Хотілося
підійти до кожної тітки і обійняти її, хотілося взяти на руки кожного малюка.
Але не зараз. Не зараз! Трохи пізніше, трошки, через п’ять хвилин, через
десять, бо зараз – ніяк. А коли ми доїхали до зупинки, ти якимось нелюдським
зусиллям відірвалася від мене і пішла, не озираючись, лишаючи на дорозі червоні
сліди. Я вдарив по педалях і поїхав у протилежний бік. Набравши достатньо
швидкості, я скинув з ноги шльопанця і застромив пальці між спиці.
6.
То вже потім,
глибокої осені, коли жигулі вже надовго одвезли тебе од ваших воріт, я навчився
думати про тебе по-іншому. Ідучи до школи, сидячи на уроці, зневажливо
дивлячись на вчительку, яка розповідала про якісь функції, і навіть не
підозрювала, що в мені зараз стільки сонця і літа, що якби я захотів, то спалив
би зараз увесь клас, усю школу, все селище. Лежачи вдома на канапі обличчям в
подушку. Виводячи надвір собаку. Виносячи сміття і пишучи якісь щоденники і
вірші, я затято думав і уявляв тільки одне, лише одне: що було б, якби ти тоді
не зістрибнула з мого самоката на повороті, боляче відірвавшись від мене. Що
було б… Ми б не зупинилися, не цілували б тіток, не брали б на руки дітей, ні.
Ми б думали тільки про себе, тільки одне про одне, тільки про одне. Я б різко
загальмував біля ваших воріт, шарпонув би гілку шовковиці так, що в руках
зосталося пожмакане листя. Зайшов би за тобою у хвіртку, відкинув би мітлу, яка
підпирала ваші хатні двері – впевнений, злий, готовий на все. Пропустив би тебе
перед собою і прямо в веранді шарпнув би твою сукню так, що гудзики розлетілися
хтозна куди. А потім би, коли твої груди засвітилися мені навстріч, я б утратив
і силу, і впевненість. Я б опустився перед тобою на коліна, і не знаючи що
робити з руками, цілував би твого живота – міліметр за міліметром. У жовту
шибку билася б муха, за вікном сокоріли б ваші білі кури, і сутінки опускалися
б між нами. І те квоктання курей, і шум шовковиці, і сутінки, і шинель твого
діда на вішалці під рядниною були б такими реальними і непоборними, що могли
скам’яніти. І піт на моїй шиї скам’янів би, і волога долина твого живота. Тому
я ніколи не насмілювався думати про це далі. Я просто перевертався на другий
бік, або перегортав зошит на чисту сторінку і починав малювати там великі
квіти, а потім перекреслював їх жирними хрестами. Невдовзі, в листопаді,
слизького вечора після шкільної дискотеки, я таки переспав із якоюсь, вдавлюючи
її тіло в ліжко, куйовдячи ногами простирадло. Я сміливо роздягав її і
роздивлявся. У ній не було геть нічого осіннього, вона не пахла ні огудом, ні
псільськими лопухами, її не берегли всемогутні небесні баби. І юність не стояла
коло її ліжка і не перепиняла мені дороги велетенським ножем…
7.
Усе минуло не
скоро. Ще років три або чотири, ночами, я ходив до ваших воріт, жадав і боявся
побачити там ваші жигулі. Ходячи містом, сахався кожної синьої сукні, тамуючи
серцебиття, втікаючи від тебе. Зрідка ти ще приїздила до баби в село. І ми
зустрічалися. Тільки випадково і тільки у великому гурті. Ми ні разу не
говорили одне з одним. Більше ні разу. Наша любов, що спершу була джерельною
водою, переграла потім як вино, загусла, перебрезкла і стала оцтом, який ми
пили і видихали кожен окремо, поодинці.
Ми зустрілися в
березні. Кругом ще лежав сніг. Я курив і відвертався від тебе, ти робила вигляд,
що мене тут узагалі немає. Всі пили тоді горілку, бо всі вважали себе з біса
дорослими. Коли все було випито, ти дістала з кишені крихітну пляшечку і
тицьнула її мені. Я взяв і одним духом випив, не помічаючи того, як помовкли і
наче знітились усі навколо. Через лічені хвилини мені в голову вдарили гарячі
струми, темне зимове небо засвітилося невіданими барвами, я кидався всіх
цілувати, стрибав, сміявся, горлав щось, словом – дурів. Здається, тоді я
поцілував і тебе. І ти, здається, нічого не мала проти – з готовністю
відповідала, обпікаючи мені піднебіння жариною свого язика. А далі все
змішалося, і я вже зовсім не пам’ятаю, що я робив. Наступного ранку прокинувся
з важкою головою і незрозумілим присмаком у роті. Ввечері мені розповіли, що в
тій горілці були якісь пігулки. Ми знову пішли гуляти, тебе вже не було того
вечора, ти поїхала. Пірнувши рукою в кишеню за цигарками, я натрапив на якийсь
папірець. Розгорнув і прочитав. Там було троє слів, усім відомих і для всіх
жаданих. Але я не зрадів уже тим словам. Безнадійно черкнув сірником – і вже
через мить вони впали на сніг невагомим чорним клаптиком. Я піднявся і важко
пішов додому.
А коли ми
зустрілися наступного разу, ти знову робила вигляд, що не бачиш мене, що мене
тут немає і ніколи не було в твоєму житті. Я курив і шкірився на всіх злісною
посмішкою. Хоч насправді не було в ній ні злості, ні посмішки. Уже тоді нічого
в ній не було.
2012.
Немає коментарів:
Дописати коментар