Хосе Наварро Пардо
Півні молотками
крешуть
далекі ранкові
іскри,
коли Соледад
Монтойя
горами проносить
пісню.
Мосяжного тіла
камідь
конями пахтить і
тінню,
а груди, немов
ковадла
у круглій
пісенній піні.
- Кого, Соледад,
шукаєш
сама у глибокій
ночі?
- Кого б я тут не
шукала,
казати тобі не
хочу.
Шукаю саму себе
я,
та втіху мою
дівочу.
- О Соледад! О
туго!
Коня, що галопом
скаче,
урешті поглине
море,
і хвилі над ним
заплачуть.
- Не згадуй мені
про море.
Росте моя чорна
туга
на землях, де
сплять оливи,
де в листі співає
пугач.
- О Соледад! Та
звідки ж
зажура твоя
незряча?
Чекання вуста
неволить,
і соком цитрини
плаче.
- О туго! Немов
причинна,
собі не знаходжу
ради.
А коси за мною з
кухні
до ліжка повзуть,
мов гади.
О туго моя!
Вкривають
мій стан
бурштинові знаки.
О біль сорочок
пребілих!
О стегна –
суцвіття маків!
- Піди, Соледад,
омийся
із жайворів
сон-водою,
та й заспокоїш
серце
навік, Соледад
Монтойя.
Співає в долині
річка
мереживом неба й
листя,
коли гарбузові
квіти
віншують ранкове
світло.
О вічна циганська
туго
в своїй самоті
остання!
Ховають старі
джерела
далеке твоє
світання.
______________________________________________________________________________
Текст оригіналу: