Еміліо Аладрену
Моя самота й
несила,
півсоння мого
зіниці,
зіниці коня
недремні…
Не спиться,
чомусь не спиться,
у час, коли тихо
плинуть
тринадцять вітрил
по річці,
тринадцять оманних
тіней…
Як жаско зоріють
вічі –
моя обмарніла
варта –
на чорну велику
північ,
де гори, скарби і
нарди,
де тіло моє
безвенне
тасує холодні
карти.
Тужаві воли
здіймають
на місячні роги
гострі
хлоп’ят, що посеред ночі
купаються попід
мостом.
І б’ють молотки
співучі
в ковадла
сомнамбулічні.
Розлоге безсоння
вершнє,
і кінське
безсоння вічне.
А двадцять п’ятого червня
отримав Амарго
звістку:
-
Зрубай
у дворі своєму
старий олеандр
тінистий.
Хреста напиши на
дверях,
ім’я під хрестом накресли.
Ось-ось кропива й
цикута
зростуть із твоїх
чересел,
голками вапна
старого
тобі черевики
сточать
в далеких
магнітних горах,
у темряві, серед
ночі,
де сизі воли
озерні
з тростини
спивають пісню.
Проси собі дзвону
й світла
та руки складати
вчися.
Хай вітер тобі
пошиє
блискучу сорочку
з жерсті.
Два місяці
залишилось.
Амарго, готуйся
вмерти.
Здіймає увиш
Сант-Яго
меча з туману і
стебел.
І кров’ю стікає тиша
з гарячої рани
неба.
А двадцять п’ятого червня
Амарго розплющив
вічі,
щоб двадцять п’ятого серпня
заплющити їх навічно.
Текли по дорозі
люди
дивитись на
мертве тіло.
Із вікон німих будинків
його самота
світила.
Світив непорочний
саван,
латинським
писанням терпнув,
пругами сукна
тонкого
давав рівновагу
смерті.
_________________________________
Текст оригіналу: