Писати по свіжих
слідах важкувато. Набагато легше спершу все відринути, шугнути в міське життя з
його сміттєвозами, рекламами, тролейбусами, що швидко все заглушать, а потім
дивитися на все здалеку – воно бачитиметься вже трохи не таким, як було
насправді. Його прикриє серпанок ідилічного смутку. Той смуток трохи
переставить усе місцями, створить зоровий обман, оптичну ілюзію, де вже не буде
ні справжньої відстані між речами й людьми, ні запаху, ні висоти. Не буде
реальних слів, реальних доторків, реальних кроків від і до. Не буде стільця, на
якому сестра чистила картоплю. Ні, не стільця. От бачите. Не стільця, а ослінця
– низенького, заляпаного фарбою. На ньому колись сиділа ще прабаба, і баба. А
вчора сестра чистила на ньому картоплю. І можна скільки завгодно разів
переписати це речення про ослінець і картоплю, але від цього не з'явиться ні
правильне світло, ні тривка фактура дерева, металу, землі, колеса, в якому
сестра посадила петунії.
– Вони так цвіли
ціле літо. І оті, й оті. Так ти ж не приїхав. Уже поодцвітали...