* * * *

Десь поза снами... ще тоді, коли

ніхто не знав ні змори, ні покори,

слова самі пір'їнами пливли

в зелений день за Базилевську гору.

Десь там, де юність умивала світ

своїм дощем, важким і неспочинним,

а світ минав за папороттю літ –

за ним стояли трунами ялини...

І що тепер? – ні колоса в жнивах,

ні просвітку в задавленій дрімоті.

Усі мої спрозорілі слова

тремтять, мов краплі на холоднім дроті.

Я – птах...

Довкола – непочатий ліс...

Хто ж тут мені окрайчика покришить? –

Хіба що юність, висохла до сліз.

Хіба що мова, випита до тиші.