* * * *

Кує зима на тебе ланцюги,

із мертвих пнів ладнає ешафоти,

незрушну воду пробує на дотик,

на друзки розбиває береги.

А ти стоїш безмовний і нагий,

не ремствуєш, не важишся бороти

безкраї гурми сивої кінноти,

безжальні орди білої нудьги.

Невинний і покірливий, достоту

ти вже забув – для кого ти і хто ти,

ти вже роздав жадання і борги,

як піщуга, як променева потерть,

що тільки раз позбувшися дрімоти,

осяяла незміряні сніги.