* * * *

На темні вікна осідає пил.

Гроза надходить – і не спиться дітям.

То спомини виходять із могил.

О, спомини, заблукані у літі...

У темноті сиди, не ворушись...

Гроза прийшла. У серці нахололо.

То спомини прошепотіли ліс

у безневинну рурку матіоли.

Їм так сьогодні легко, як завжди.

Їм так сьогодні тяжко. Ти не бійся.

Ти – провідник, ти паросток біди,

ти просто дощ, притулений до лісу.

Аж поки згинеш, стій на видноті.

Пиши на вікнах. Смійся і вигадуй,

як чорний хрускіт страчених життів

крізь матіолу слухає нащадок.

Смерть Ф.-Г.Лорки

Де гілля зімкнулось над поетом,

ніч у накрохмалених манжетах

тишу зашморгнула, як петля,

вивести веліла грифелям

прямо на розколині роялю

строгу каліграфію печалі.

І лягла, як пасмо, навздогад

на понурий вигаданий сад.

Все затихло. Тільки плакав гірко

чорний бик, прив'язаний до зірки.

Серпень

Юний серпень в дворі чийомусь

помокрілу спалив солому.

До гарби прив'язавши зливу,

двоє яблук купатись вивіз.

Всі мовчали, то й він – ні слова,

позаносив до клуні дрова,

та й розлігся, важкий і дужий,

де з любистком прощалась ружа.

Знали коні й воли муругі,

що за тугу – немає туги.

Тільки мати в ослоні синій

спроквола колисала сина...

Настурція

Настурція – розкрита, мов гортань.

Настурція – крихка, мов попелиця –

переміряє пружками із ситцю

дороги від катівень до світань.

Я весь її – від тіла – догола:

всі краєвиди, висмикнуті з музик,

всі марення – невизнані медузи –

до золотого туляться стебла.

Там літо є, що зроду не мине.

Там час, як пристань, вимощений хитко.

Там передніч заплющується квітка

і від пітьми заслонює мене.

* * * *

Вокзал і осінь. Шепотіння канн.

Усе квітує, все іще не звикло

до млосного перетікання вікон

у вилиці рудого юнака,

що так радіє чистому собі,

що так пасує літньому купанню...

І мати, перетворена на канну,

ще мучиться у тіні голубій.

Бо все – війна... все суєта суєт.

Недопалки, валізи поміж колій...

Серця горять, аж пахнуть каніфоллю,

і ні про що не знають наперед....