* * * *

В саду із тисячі люстер,

у сяйві птиць кривавих

він чорні крила розпростер

колись, і вчора, як тепер

не кришить зір, не ронить пер

на сей бетонний травень.

А так, іде серед юрби

й нічим себе не журить,

то тільки бачаться тобі

високі сполохи божби –

у морі цівок голубих,

у сій травневій бурі.

То – тиша. Лиш віддалеки

вона здається треллю...

А він – укотре не такий.

Він ніби травень навпаки –

чи з неба встав, а чи з ріки,

з пустелі чи з постелі.

Він є – як все, що з ним пливе,

притулене до скроні.

Усе буденне, містове,

таке вже марне та криве,

що й він ось-ось уже сливе

закурить на балконі.