Березень, Господи, квітень...

Гуляти я хочу, гуляти, чули? Ішов зі школи – шапку в Псьол викинув, нащо вона мені? На ту зиму якось уже буде. І листя палять, листя. Повигрібали, поскладали коло воріт, підпалили, стоять і дивляться. Я зі школи йшов – теж дивився. Зайшов у хату, сів, скинув зимові черевики, під канапу запхнув, кросівки знайшов, вони трохи тверді, місяців чотири їх не взували. Гуляти. Їсти. Гуляти.

Учора ми з Олегом ходили за щукою. Вона йшла протокою, красиво розсікаючи воду, зеленкувата голова була майже на поверхні. А ми – за нею. Олег тихо-тихо ступав із острогою напоготові, наче Посейдон у шкіряній куртці. Іноді Олег присідав навпочіпки, прикладав пальця до губ:

– Тихо. Чув, шакал? Тихо…

Неділя поволі відходила, чамріла. Із-за Скель уже насувався невблаганний понеділок. Щука розтинала воду, величезна, як дубова колода. Ми не мали шансів проти щуки. Олег нервово смикав недопалка, обпікав пальці:

– Ах ти ж… ах ти зараза… далеко вже!

Я поправляв довжелезні «забродські» чоботи. Два роки тому я мало рибам на корм не пішов у тих чоботах – ступив необережно, а там виявилося глибше, ніж я думав. Вилазив на берег, перевалюючись, як черепаха, чіплявся за товсте коріння бур’янів. Дід удома навіть не лаяв, коли побачив, а тільки сказав: «Утю-тю».

А сьогодні понеділок. Ось зараз я взую зашкарублі кросівки, знайду в сінях легшу куртку, за яку мати лаяла – позатягує все в село, нічого прилічного вже нема з одежі – грюкну дверима веранди й вийду за ворота. Побачу, як із пенька на повороті вистромляються зелені листочки. Закурю. Ну, трохи далі одійду від двору – і таки ж закурю, аякже. Як вертатимусь, пожую бузкову гілочку – вона ніби запах відбиває.

Сидимо з Кабаном на лавочці біля Горбенчихи. Кабан нудно канючить у мене цигарку. Я даю. Потім другу. Я даю. Я курю дешеві цигарки, а Кабан, якщо в нього гроші є, купує найдорожчі, з білим фільтром, у ядуче зеленій пачці з золотими літерами. Викурить за день, а тоді в мене стріляє або пробує випросити жменю самосаду в Кирила Хорта. Кирило смачно плює в долоню й тикає Кабанові через паркан величезну дулю. А зі мною Кабанові зручно, я й десять цигарок дам, хіба тільки скажу:

– Сашко, ти б ото не приндився, а купив би шось дешевше, а то вічно як бомжара…

Кабан присягається на Горбенчишині ворота, що завтра ось поїде в район і візьме оптом, ще й мене пригощатиме, ось побачу. Я не вірю.

Ми з Кабаном змушені сидіти біля Горбенчихи, хоча б поки не стемніє. Тоді мій дід здоїть корову, зайде в хату й більше до ранку не виходитиме. Можна буде прокрастися в літню кухню й посидіти там з Олегом, покурити, подихати мишачим і борошняним духом. Але зараз дід не пустить. Тиждень тому Олег зняв зі стіни дерев’яні ночви, якими вже років десять ніхто не користувався, поставив на підлогу, став на них ногами й гойдався, поки не переломив навпіл. Я завбачливо запхав ночви під піч, прикидав якимись лантухами, але дід наступного ж ранку все побачив. Зайшов і сказав прабабі:

– Поламали ночви, чули, ма’? Ночви, кажу, поламали!

– Оце більшого горя й не треба! – скрушно зітхнула прабаба й перехрестилася.

А ще дід не любить, коли п’ють воду просто з відра на колодязі.

– Передаси отому своєму друзяці, шоб він більш свого залужчанського сюрла в воду та й не пхав! Кухоль є на те!

Байдуже. Можна й без літньої кухні обійтися. Ось зараз Кабан накуриться, як павук, і піде додому їсти й спати. Він ніколи довго не гуляє. Його вечір чогось розморює. А мене – ні.

Я звертаю в дальню вуличку й іду аж до сосни. Видивляюся собак. Карповичі часом випускають на ніч свого шайтана. Дими вже не куряться, тільки тліють. Біля дворів скрізь чисто виметено й вигребено. Он у Литвишів на воротях табличка «Двір зразкового порядку». Улітку тут повно квітів, як ні в кого. Зараз нема. А вже скоро будуть.

Попереду щось манячить. Наближаюся. То Нінка Рогата йде, дві подушки несе. Рогата вона тому, що чоловік Грицько регулярно набиває їй гулі. Ці двоє взагалі-то живуть не в нашому селі, але коли Грицько напивається, то виганяє Нінку на вулицю. Сільрада дала їй тут хату покинуту. От Нінка туди й іде з подушками, щоб спати не твердо.

– Ти бачив, шо отам-о? – кинувши подушки в піщугу, каже Нінка.

– Де? – здивовано роззираюся я. Нічого, окрім дворів, що ледь тремтять у мороці, наче й нема.

– Отам… отам. Ну подивися ж, – каже Нінка. Її голос такий схвильований, що я вдивляюся в те місце, куди вона показує. Але там тільки закинутий колодязь у чагарях, навіть без відра.

– Та нема там нічо, баб Нін, – невпевнено відказую я.

– Ну як нема, – майже тулиться Нінка до мене, дише самогонкою й цибулею, – там Матінка Божа плаче…

Я про всяк випадок відходжу від Нінки на два кроки. Хтозна, що з нею таке. А сам дивлюся на колодязь. Трухлява ляда перекособочена, ланцюг поржавів, держак на корбі, як рука, відставлена вбік. Колись тут брала воду Гапка. Тепер ніхто не бере. У кожного в дворі є свій колодязь.

– Плаче-плаче. Ручку поранила об терен, – каже Нінка, і в її очах засвічуються якісь облудні вогники, – піди ж, піди, перев’яжи чим-небудь.

Нінка майже штовхає мене до колодязя.

– Пішліть, я вас додому доведу, баб Нін, – кажу я й піднімаю з дороги важкі подушки.

– Безсовісний ти й безжалісний, – хитає головою Нінка, але береться за мою руку.

Ледве впоравшись із поржавілим замком, я вручаю Нінці подушки, впускаю її в хату, а сам сідаю на лавці й ще довгенько сиджу, прислухаючись. Місяць стоїть наді мною здоровий, як колесо від трактора. Я ретельно оббираю реп’яшки з кросівок, обтрушую холоші. Дим випускаю повільно – і він тягнеться густою хмарою вгору.

Вертаюся не вулицею, а грядками, повз кладовище. Ніякої там, звісно, Матінки Божої не було, але йти туди зараз, під таким-от місяцем, чогось зовсім не хочеться. Може, зустріну на зупинці Олега. Ночі ще багато. Можна піти до мене в літню кухню, можна – до нього, курити й кидати недопалки в піддувайло. Можна спробувати виманити з хати Катьку. А можна піти купатися. Вода буде холодна, аж гаряча. Горлати на всю річку, а тоді вискочити на берег, чуючи, як по голому тілу розливається тепло. Стрибати на одній нозі, а тоді піднести до місяця годинник і завважити, що вже квітень.