Субота

Над чорним дьогтем і над білим сиром
ходила ніч. І янгол винограду
кривавий палець витирав об шати.
Сторожа сонна піднімала рядна -
голів чотири, шоломів чотири...
І писар спав, покинувши писати
руду дорогу смерті не своєї.
І в'язень спав, отой, що не про нього
була дорога, писана по спині...

На білий сир уже стікався дьоготь,
Рідкий туман Йорданового глею
пили і піднімали небеса.
Тулився світ навпомацки до тліну,
до сивих кіс Марії Магдалини
тулився сивий Гетсиманський сад.

Стилізація під Б.-І.Антонича

У раннім димі ходе зграя,
аж ясень скрапує, тонкий...
Весна стобарвно наливає
гаїв і куряв у чарки.

Циганські сріблені пацьорки
поприпадали до брови...

Не розсупонюй! Не приборкуй!
Лиш тілом темряву лови!

Клумба (з циклу "Розсипані світлини")

В дитинстві ти забагато думав про смерть. З тих самих пір, коли став узагалі забагато про себе думати, коли вже регулярно писав якісь там вірші і їх регулярно друкувала місцева районка. Уже тоді ти почав приміряти на себе вселенську втому і тотальну безглуздість життя, яке ти називав не інакше як "буттям".

Разом з цим усім декадансом ти міряв на себе свої перші бандани і косухи, хіпповську символіку, різав перші джинси. Навіть пробував таскатися в цьому до школи, однак математичка Валентина Василівна щоразу відводила тебе до вікна і спокійно, терпляче пояснювала, що сюди треба одягатися інакше. Ти одягався інакше. Ти був поступливий учень. Але вдома у зошиті в клітинку, який слугував тобі за таємний щоденник, ти не рідше, аніж раз на три дні писав щось приблизно таке: "Смерть сьогодні пройшла надто близько біля мене. Я чув її дихання. А її пальці були дуже зимні". Ну або "студені". Але в жодному разі не "холодні", бо то надто просто.

Розсипані світлини (із щоденника спогадів)

Жасмин

Жасмин пахне смертю. Тільки нею. Нічим більше. Його запах солодкий і відсторонений. Той запах ніколи не буває повністю з тобою. Він щоразу - деінде.

То вже була осінь. Така як і щоразу. Жахітна. Осінь завжди жахає. Від неї не можна ждати нічого доброго.

Розсипані світлини (із щоденника спогадів)

Яйце (вступ)

Пам'ять - це не думки, не слова, які дружно беруться за руки і розмірено йдуть у речення. Пам'ять - це здебільшого скалки, обривки, уламки. Частково засвічені шматки фотоплівки. Піщинки. Білий шум. Подряпина на воротах. Коров'ячий ріг на лутці. Мороз на шкірі. Яма, в яку хочеться засвітити ліхтариком. Але це тільки твоя особиста яма. Тільки ти направду здатен побачити, що в ній. Ота миттєвість, отой раптовий виплеск у темряві, більше нікому не дасться так боляче, так однозначно. Бо що б то, здавалося, таке - спогад про те, як ти колись знічев'я спалив гусяче яйце на піску? Років у три. Ти спершу порвав дідову книжку, чиркав сірниками по сторінках, тоді почав підкладати гілочок, соломи. Нарешті зверху поклав яйце. Воно там поволі чорніло з боків. Зверху стояло гаряче літнє сонце. Навколо все було червоним і вітряним. Ти сидів навпочіпки і паличкою потихеньку совав те яйце в багатті. А воно мовчало і чорніло. Ти не знав, не розумів, що то було не яйце, а твоє найперше відчуження світу, який раптово став ворожим і загрозливим. То була твоя перша темна пляма на тілі. До тієї плями ще не скоро додадуться зморшки - спершу мімічні, а потім вікові, темні кола під очима від неспання, жовті сліди між вказівним та середнім пальцем від цигарки, сиві волосини. Ти ще про це не знаєш. Але яйце вже горить, і за декілька митей, уже за мить воно лусне. Ти нікому-нікому в своєму житті не розкажеш ні де ти взяв те яйце, ні що було там, усередині. Але ж апарат усе одно зрадницьки клацнув саме тоді, коли ти палив яйце, коли вперше відчужував од себе лагідний картатий світ.

Акація

Вмочила цвіт акація при ночі
у чорну плав, у великодню плав.
Її торкнули співи парубочі,
найперший схлип дівоцького тепла
гілки обрамив, сяянням оббризкав,
не погасив, а тільки обірвав.
А за рікою перебите військо
неначе в ями, падало в слова,
що ними я тримав, але не втримав.
Що ними знав я, та хіба я знав...

Лечу, як попіл, мислями нагими
у чорну плав, неподоланну плав.

* * * *

весна гукнула чорну челядь
від поля вітру і сохи
радіти що з її постелі
вечірні виросли мохи

веліла ще молитись Богу
й дивитися крізь дим і сад
як рясно вкрилася дорога
сріблистим диханням хлоп'ят

Притча про правду

Колись дуже-дуже давно в одному далекому селі жила велика родина. Чоловік, жінка, двоє дорослих синів з дружинами й малими дітьми, та стара баба, чоловікова мати. Жили вони добре й мирно, у злагоді, хоч подеколи й сиділи голодні, якщо випадав неврожайний рік. Аж поки одного року не настав у тім краю насправді великий страшний голод. Люди мерли, як мухи, ходили злі та роздратовані.

Як на біду, в жінки хтось украв коштовну прикрасу - золотий ланцюг, батькове благословення. І користі було небагато з того ланцюга в глухому землеробському селі, але жінку взяла злість, і опосіла так міцно, що годі було домочадцям у хаті вдержатись. Лютувала вона, лаялася та допитувала всіх по десять разів на день, хто ж то взяв її скарб, а дізнатись ніяк не могла. І стала вона зганяти злість на старій немічній свекрусі, узявши чогось у голову, що вона і є крадійка. Настало в хаті пекло. Що не день, то лайка та прокльони. Жінка лається, свекруха смерті просить, діти голодні ревуть, невістки сльози втирають, а чоловіки й собі сидять похнюплені та безсилі.

* * * *

Пливе кача крізь темну каламуть.
Крилом торкає вічне водопілля.
Несуть Устимка. Боже ж, як несуть...
Несуть Богданка в біле-перебіле...

Весна несе над головами їм
тверді бруньки, і пахне перегаром.
"Не даром хоч?", - питається Устим.
Богдан йому одказує "Не даром".

І вже до сліз - два кроки, а до слів,
як до життя - і тоскно, і не скоро.
Лежить душа, неначе чорний лід,
чадною головою при столі,
помножена на дев'ять і на сорок.

* * * *

Десь там, ув отій видноті,
що в неї вертаються душі,
чиясь припорошена тінь
зимову дрімоту ворушить.

Зима перепинить її.
Зима вистеляє нам труни,
немов нареченим своїм,
бентежно, побожно і юно.

Бо ми їй - лиш тут, а не де...
То з нашої, певно, несили
довіку не вийде, а йде
шовковиця, Господи, біла...