* * * *

Вода сахається води,

Марніють яблука і кола,

Коли із арфою Еола

Виходить місяць молодий.

Кого зустріне на путі –

Віддасть лише наполовину…

Його імен, гірких, мов хіна,

Не вимовляй на самоті.

А краще утікай мерщій –

Бо вже налиті соком грона.

Вже розправляє охорона

Багряні пружки на плащі…

* * * *

переступивши

останню в цьому році сливу

зайти

й побачити

ключ у дверях

померлого сусіда

чогось

ми завжди жалкуємо

набагато більше

за надісланими листами

ніж за тими

що колись

так і не зважились надіслати

* * * *

Хтось уночі приходив до жоржин.
Вони стояли майже що байдужі,
А він блукав, замислений, один,
Із-за бузку, неначе з-за гардин,
Всміхався гірко місяцю в калюжі.

Щось місяць малював на темноті:
Здаля – як змії, зблизька – наче лосі…
А той сидів, чого він тут хотів
Між сонними жоржинами під осінь?

Дивився ще, та вже не добачав,
Як щось під ноги притьма полетіло –
Так падає з дівочого плеча
Прозорий  шалик на персидський килим.

* * * *

аж ген за грядками олійна картина
то баба вкидає у горщик квасолю
то мряка раптова глуха безпричинна

заносить над нею дорогу і поле

і річку і сад і сполохану галич

притишений голос пронизливу хвищу

і далеч підходить –

і ближчає далеч

і сонце сідає не знати навіщо…

* * * *

Ген літо скликає коней

Із річки жадань заснулих,

Долоню до хвилі тулить,

Долоні вода солона.

Ген хмара – така, як птиця,

Така, як окраєць ночі –

Вертається з косовиці,

На віях несе листочок.

А літо стоїть над полем,

В траву застромивши гребінь…

І ніби всього ж доволі,

А начебто вже й не треба

Ні плину очей заснулих,

Ні туску долонь незнаних.

…До гриви душа притулить

Червону жоржину рани.

* * * *

Здається, літо вже губило пера,

останні двері брало на скабу,

«Люблю», – сказав я білому паперу.

Вода стояла темна, як мадера,

а понад нею берег чи й не берег,

а так – барвистий ринок Істамбул.

То я на нім тримав тебе за руку,

я муку полоскав на бистрині,

Я обнімав вологе і опукле,

я переймав солодке, наче цукор.

На весь базар, на всі шовкові луки

той поцілунок танув і дзвенів.

А ти прощалась, лежачи, прощалась.

Так неумисно, гірко, горілиць.

Ти вже була нечула, наче далеч,

була за туском і була за жалем,

та й не була ж, а тільки заблукала

поміж оцих чи яток, чи копиць…

І я од тебе – за одненький подих,

а сам од себе – геть на чужині,

не знавши броду, не питавши згоди,

ходив і слухав, як так само ходить

твоє вечірнє дихання по воду,

твоє османське сонце по мені. 

* * * *

зима гірка зима тонка еротика

полуда руки сонні аж скляні

навіщо сяєш від одного дотику

як апельсини мерзлі на вікні

усе непевне набуває значення

усе хистке дається нам само

і ця пітьма якої ми не бачимо

торкає губи наче ескімо

лежи тебе невидиму накрию я

ліхтарний викрій кину на живіт

і віями і шкірою і шиєю

і все…

і квит…

Діда Грицька поховають завтра

– Умер Грицько! – сказав дід, скидаючи картуза й не знаючи куди б його покласти. Сказав і обвів поглядом Сашка й бабу – от, мовляв, яку важливу новину я приніс, я – перший, від мене ви обоє взнали, що Грицька нема вже.

– Та шо ти… – недовірливо глянула на нього баба й одразу ж дрібно захрестилася, – Царство Небесне, вічний покой…

Сашко промовчав. Неначе йому було й шкода діда Грицька, але ж усі вже давно знали, що він скоро вмре. З самісінької зими лежав у хаті, як колода, тільки одна рука рухалася. І баба Галька, і тітка Вірка, і Янка коло нього впадали, їсти носили, прибирали, вмивали його й навіть голили. Останні дні швидка до них їздила по двічі. І на вигоні стали балакати, що вже ось-ось. Так і вийшло.

* * * *

(Ользі Герасим’юк)

Зірки упали удвох

Грудьми до білих коліс.

Хто їхав? Нібито Бог…

А де? Та певно, що скрізь...

Йому би спокій та піст.

Йому далеко – аж ген –

До наших страчених сліз,

До наших темних письмен.

Лишив журбу без числа

та ребра чорних ворин.

Розтав собі, як імла…

…та хтозна… може, й не він?..  

* * * *

Тобі тепер ніхто не винуватий.

Минає літо. Може, скажеш, ні?

Схотілося до півночі блукати,

Чогось шукати, мабуть, на стерні.

Обтерти грушку, стати на обніжку…

А ніч пахуча, а роса – важка.

І губи, губи – як у жодній книжці –

Нема такої туги у книжках.

І хоч би голос, музика чи вітер…

Ні, ти один. Один на світі ти

По цій стерні. І хтозна, що робити –

Чи плакати, чи вже додому йти…